Насамперед вишивали рукав та низ сорочки. Найпоширеніші узори - "ламана гілка", "хміль", "зірки", "кривулька", "безконечник". На щодня жінки одягали чорну дергу або запаску, на свято - плахту хрещату, "червонятку", "синятку" та ін.. Плахти були повні (з крилами) і "станки" (пів плахти). Поверх плахт одягали попередницю або запаску. Було також багато різновидів очіпків і способів вив'язування хусток. Носили різної довжини керсетки, оздоблені за допомогою аплікації або вишивки.

Чоловіча сорочка завжди заправлялася в широкі штани-шаровари. Взимку жінки одягали свити, юпки (різновид свити), кожушанки, кожухи, а чоловіки - жупани, киреї, кожухи. Взувалися чоловіки та жінки в чорні, червоні та жовті чоботи. А з прикрас обов'язковими були червоні коралі та дукачі. Такий в основному характер народного вбрання НАДДНІПРЯНЩИНИ..

Загалом, історично склалося так, що жіноче вбрання центральних областей стало образом-символом України. Адже саме такою, у білій вишиваній сорочці і барвистому вінку з різнокольоровими стрічками та рясним червоним намистом на грудях, знають її і в широкім світі завдяки виступам Державного Українського народного хору імені Григорія Верьовки, ансамблю танцю ім. Павла Вірського та інших мистецьких колективів.

В українців, як і в багатьох інших народів, зберігся давній звичай ховати небіжчика в сорочці - "наряджати на смерть". Для цього стара жінка заздалегідь готувала гарну сорочку. Надінь мені ільняну сорочку, Сховай мене в вишневім садочку.

Ніде, мила, льняної узяти,
Будеш, мила, в плоскінній лежати...

В багатьох селах і нині живе гарний звичай дарувати чоботи майбутній тещі на весіллі. Добрі чоботи та черевики в минулому мав не кожний, тому їх берегли і взували лише на свята та в церкву.

Ой надіну черевики
Та й піду я на музики.
Черевички мої,
Та й Іван при мені,
То ж то милий, то ж то любий
Сподобався мені!

Як ми вже зазначали, народний одяг кожної місцевості формувався під впливом історичних, соціально-економічних та природних умов. В межах великої території нашої держави поєдналися в одне ціле і степ, і ліс і гори, зберігаючи при цьому свою самобутність. Отже, розглянемо їх окремо.

ПОЛІССЯ. Регіон Полісся в минулому був найвідсталішим серед інших (через бездоріжжя, віддаленість від великих міст). Різні райони жили відособлено, тож і характер народної культури в них різний. В одязі тут збереглося чимало праслов'янських рис. На волинському Поліссі це "вуставкові" чоловічі й жіночі сорочки, з відкладним чи стоячим (пізніше) коміром. На свято рукава, комір і чохли таких сорочок прикрашалися червоними суцільними або ж орнаментальними смугами з вкрапленням вузьких синіх та жовтих смуг, витканих чи вишитих технікою "занизування" або ж "настилування".

На відміну від центральних районів, на правобережному Поліссі не було нагрудного одягу, керсетів. Поряд з білими рясними спідницями носили вовняні літники, андараки, бурки, саяни, рандюхи - одноколірні, смугасті та в клітину, з чотирьох-п'яти пілок (полотнищ). Білі фартухи з трьох пілок мали таке ж оздоблення, як на сорочках. На свято одягали вовняні (подібні до килимів) запаски.

На київському ж Поліссі, як перехідній території до лівобережного Полісся та центральних районів, були поширені керсетки та, поряд з літниками, картаті плахти. Майже на всій території волинського Полісся поділ сорочки не виставлявся з-під поясного одягу. Тут, як ніде, довго зберігався в побуті жіночий головний убір - намітка, з різними способами вив'язування.' Чоловіки носили сукняні шапки-рогатки, мегерки, шоломки, солом'яні брилі. Давні чоловічі сорочки за кроєм і оздобленням, були подібні до жіночих, заправлялися у вузькі білі або ж пошиті із фарбованих тканин штани. В холод жінки та чоловіки одягали білі, сірі та коричневі свити ("до вусів", "до заборів"), оздоблені вовняним кольоровим шнуром або вишивкою.

Побутували білі та коричневі кожухи вільного крою і підрізані по талії, оздоблені смушком, вишивкою кольоровими вовняними нитками. Підперізувались поліщуки вовняними кольоровими крайками та поясами. Цілорічно ходили в ликових постолах, а також у чорних чоботях та черевиках.

Народне вбрання лівобережного Полісся за кроєм та оздобленням має багато спільного з одягом центральних районів України. В жіночих сорочках - круглий призбираний виріз горловини, виставлявся щедро оздоблений поділ сорочки. Давні чоловічі й жіночі сорочки вишивали біллю. Носили тут картаті плахти, вовняні запаски, різноманітні широкі спідниці, в деяких районах з пришитими нагрудниками. На відміну від правобережного Полісся, свити й кожухи тут мало оздоблювались.

Крім наміток, жінки носили різноманітні очіпки, доморобні та крамні хустки, а чоловіки - смушеві шапки та солом'яні брилі. Взуття було таке ж, як і на правобережному Поліссі.

З такої загальної характеристики одягу великого за територією регіону - Полісся, випливає, що одягаючи мистецький колектив, слід зважати на місцеві особливості. Літник не можна переносити на схід, далі від київського Полісся, так само плахту не слід одягати колективам Житомирщини і далі на захід.

ПОДІЛЛЯ за характером народної культури можна умовно поділити на західне, східне та Подністров'я. Для одягу північних районів властивий чорний колір вишивки та поясний незшитий одяг - горбатка. На південному Подністров'ї - червоний колір вишивки і горбаток - гунь. Для всього Поділля характерна одноколірна та у вузькі кольорові смуги горбатка. На півночі західного Поділля, як і на правобережному Поліссі та Волині, носили літники, запаски. В давніх подільських сорочках, крім рукавів і на грудях, вишивали поздовжніми смугами і спинку сорочки. Найпоширенішою технікою вишивки була тут лічильна гладь, низь, мережка, пізніше - вишивка бісером. У кінці XIX ст. горбатку витіснили спідниці, замість фартуха підв'язувалися хусткою. Жіночі свити рясно призбирувалися біля талії, а гуньки розширювалися донизу. Одяг Поділля в окремих районах мав спільні риси з одягом Буковини, Покуття, Волині.

У КАРПАТАХ та ПРИКАРПАТТІ ледве чи не кожне село має свій одяг. Для ГУЦУЛЬСЬКОГО жіночого одягу характерні довгі сорочки з рясним призбируванням біля горловини, незшиті запаски червоного та інших кольорів. Жіночі кептарі й сардаки подібні до чоловічих. Порівнюючи з поліськими, прикраси гуцулок багатші: дукачі, згарди, шелести, різноманітне намисто, чільця для дівчат. Гуцульська сукняна гуня нагадує плащеподібний одяг княжої доби. Гуцулки на очіпок одягають також перемітку, рантух, хустки. Доповнюють одяг вовняні сумки - тайстри, у чоловіків - шкіряні тобівки.

В одязі БОЙКІВ кольори стриманіші. По всій території поширені вуставкові та безвуставкові- сорочки, які мають розріз горловини збоку на плечі, комір відкладний та стоячий. Давні сорочки вишивали низинним стібом чорного кольору, пізніше почали добавляти червону та синю нитки. В гірських районах вишивали на брижах (зібраних на нитку комірі, чохлах).

Бойкині, подібно до поліщучок, носять рясно призбирані біля пояса білі спідниці. В холод одягають лейбики, курти, бунди. Очіпки оздоблювались по-різному. Вони обов'язково входили у весільний посаг нареченої. Як і гуцули, бойки носили шкіряні постоли.

ЛЕМКИНІ носять короткі сорочки і спідниці (фартухи), поверх них - вишиті запаски. З плечового одягу у лемків є лейбики, камізельки. Жіноча сорочка ЗАКАРПАТТЯ має рукав, унизу призбираний, що розходиться ліхтариком. У багатьох районах до сорочки одягали плат - фартух. Узори вишивали на рукавах, на плечі та зап'ясті. Як і по всій Україні, зимою одягали кожухи й гуні.

Окремого розгляду заслуговує ПІВДЕНЬ України з численним робітничим населенням вихідців з різних областей України та Росії. На півдні свого часу поселилося чимало сербів, греків, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Проте українці все ж переважають, вони ж найбільше й зберегли свій традиційний одяг. Великий вплив на селянський одяг півдня України мав одяг робітників. Разом з тим, в одязі робітників були помітні впливи селянського. Додільна сорочка з домашнього або крамного полотна найчастіше вишивалася червоно-чорними нитками хрестиком. Керсетки, спідниці, хустки виготовлялися з крамної тканини. За кроєм, способом носіння одяг півдня України найближчий до одягу Наддніпрянщини.

Поряд із домотканою матерією, яка переважала в сільському побуті і використовувалась для пошиття одягу, була й так звана крамна, купована матерія фабричного виробництва.

Брешете, дружки-панянки!
В мене сорочка з китайки,
Мене мати виряджала,
Із скрині сорочку давала.

Китайка (шовк) була дорожча від полотна і нерідко становила предмет гордощів сільських парубків і дівчат.

Що на дівочках плаття -
Все клин та китайка,
Все клин та китайка
Да зеленая байка.

Або:

Там дівчинонька хусточки шила,
Та шила хусточки із китаєчки.

З кінця XIX ст. у побуті села з'являється також коленкор (перкаль) - біла бавовняна тканина фабричного виробу. Відбувається процес поступового посилення впливу на село міської культури. З дорогих, переважно заморських тканин з давніх-давен шила одяг козацька старшина.

Оце ж тобі, пане Саво,
Сукні-адамашки,
Що ти нажив, вражий сину,
З козацької ласки.

Отже, маємо чим пишатися і що показати людям. Але постає питання: як зберегти цю багату культурну спадщину, щоб вона не лежала мертвим скарбом у запасниках музеїв? - Це тема окремої розмови, а тут ще раз наголосимо: насамперед про народний автентичний одяг мають постійно дбати аматорські фольклорні ансамблі, які є в кожному районі і культивують народну пісню, танець і звичаї свого краю. Саме тут, на сцені народний одяг виграє всіма барвами, надаючи колективам яскравого святкового вигляду.

І це справа реальна, прикладів є чимало. Адже зрозуміло, що до одягу фабричного, купленого в крамниці, не може виявлятися такої уваги і шанобливого ставлення, як до виготовленого власноручно. Це майже те саме, що порівняти випадкового перехожого з родичем або сусідом. Чи не в цьому криється одна з причин того, що купованим одягом люди особливо не дорожать і часто змінюють його на догоду примхам швидкоплинної моди? Та й справді,- які спогади чи асоціації може викликати стандартизований костюм, виготовлений хтозна-де і хтозна-ким? Якщо ним і дорожить наш молодий сучасник, то хіба лише через емблему модної закордонної фірми. Але вийде костюм із моди, і його викинуть без жалю. Реліквією він не стане.

Останніми роками спостерігається підвищення інтересу широкої громадськості до традиційного народного мистецтва. На ярмарках та виставках народних ремесел в музеях народної архітектури та побуту, на святі "Країна мрій", що на "Співочому полі" Києва, вишиванки користуються підвищеним попитом як серед людей літнього віку, так і серед молоді. В якійсь мірі це має, ми б сказали, демонстративний характер і показує, що українці, навіть в урбанізованому російськомовному оточенні великого міста все ж пам'ятають, хто вони є, і не мають бажання перетворюватися на безлику стандартизовану людську масу.

Лідія ОРЕЛ

етнограф, старший науковий співробітник Національного музею народної архітектури і побуту України, Заслужений працівник культури України

---