У продовж двадцяти сто­літь Закарпаття входило до складу різних держав центральної Європи: Угорщи­ни, Австро-Угорщини, Чехословаччини.

Століттями живучи під вла­дою чужих імперій і князівств, люди з одного боку "консерву­вали" свою ідентичність у мові, одязі, побуті, звичаях, а з друго­го — переймали краще у тих, хто жив поряд, переробляли його до свого смаку, кліматич­них умов, створюючи нові зраз­ки, урізноманітнюючи складене віками на основі своїх традицій.

У природно-географічному відношенні край поділяється на два географічних райони — гірський (Карпатські гори) і рівнинний (Закарпатська низо­вина). На більшості території — 80 відсотків — височать гори, що захищають край від холод­них північних вітрів. Такі місця заселені бойками і гуцулами, частково лемками. А людей, які проживають у низинах, пе­редгір'ї, по долинах річок нази­вають долинянами. У цій статті йтиметься про тих, що мешка­ють у Тячівському, Хустському і Міжгірському районах по річках Тисі, Річці, Тереблі, Тересві.

Найпоширенішим і масовим видом декоративно-вжиткового мистецтва тут була і є вишивка, яка найбільше збереглася в тра­диційному народному вбранні. Це підтверджують колекції народно­го одягу, сформовані науковими працівниками Державного музею народної архітектури і побуту Ук­раїни (м. Київ) і Закарпатського музею народної архітектури та побуту (м. Ужгород). Зібрані з лю­бов'ю і повагою до цього згорьованого народу то — най дорогоцінніша пам'ять минулих сто­літь, яка є ознакою краєвої прина­лежності Підкарпатської Русі.

Особливою красою в ко­лекціях згаданих музеїв виріз­няються жіночі додільні сороч­ки "довгані", витворені про­стою жінкою, яка при маленько­му віконці в зимові, осінні дні в напівкурних, задимлених хатах залишила нам свій власний ха­рактер і "то ту прекрасну одіж, якої нігде інде в світі не є".

На мій погляд, такі сорочки побутували тут до 40 — 50-их років XX ст. як натільний, так і верхній одяг, але на Міжгірщині і Тячівщині з початку XX ст. жін­ки паралельно шили до спід­ниць і короткі сорочки до стану з полотна, купованої фабричної тканини, вони мали інший крій.

Довгі, додільні сорочки шили з 4 — 7 піл вибіленого різної якості конопляного, лляного домотканого полотна чи із суміші конопляно-бавовняних ниток. Внизу підрублювали руб­цем на "стіжку".

 

У колекціях переважають со­рочки, шиті з полотна, оздоб­лені декоративними швами і ви­шивкою на рукавах, зап'ясниках, "фодрах" (ними викінчував­ся рукав у вигляді волану), на вузенькій обшивці навколо гор­ловини, на передній гладенькій полі або по густій збиранині (на грудях). Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечовий одяг.

Пілки зшивали простим швом, мережками, різними за­вширшки декоративними шва­ми — "бокорка", "розшивка". В таких довгих сорочках перева­жав рукав без уставки, приши­тий до станка. Щоб він був шир­шим, пишнішим — до пілки з внутрішньої сторони додавали прямокутний клин (10—20 см), викінчували густо призібраним у складочки "зап'ясником", який обов'язково вишивали і "фодрою", "фидрушами" (її оз­доблювали різними техніками вишивки і обметували петельчатим швом по краю).

Особливим видом оздоблен­ня вражає густе "рямування" (збиранина "шита зайглю") на­вколо круглої горловини, яку ховали під вузеньку обшивку (ошийник, "шиник").

 

Цікаво і те, що ці сорочки ма­ють рівний розріз "розпірка" ззаду, який зав'язується двома виплетеними з волічки вовня­ної, бавовняної нитки шнурками ("ощінки", "щунки"). Вишивкою, декоративними швами оздоб­лювали таку сорочку ззаду на спині, де гарно продивляються шви змережених пілок, розрізу, поздовжні смуги на рукавах.

Рукав оздоблювали най пишніше. Від розміщення на ньому орнаменту і на передній полі, від кольору вишивки по­ходила назва сорочки: "заспулниця" чи "заспульниця", "хрестата", "хрестата заспулниця", "мішана заспулниця", "рукави", "косиця", "білениця", "червонятка", "усядниця", "ромованка".

Основні орнаментальні прадавні мо­тиви вишивки: восьмикутні звізди — "косички", ромби, чотирираменні і скісні хрести, квадрати, ламані і хви­лясті лінії — "кривулі", скомпоновані вмілою жіночною рукою, творили безліч варіантів.

У кінці XIX — на початку XX ст. виши­вали як саморобними вовняними нит­ками, так і купованими білого, синього, темно-вишневого кольорів техніками — "кучерявий стег", низина, вирізування, занизування, коса гладь, виколювання, стебнівка, хрест. У колекціях обох му­зеїв невелика кількість сорочок, де ор­намент на рукавах затканий темно- вишневою вовняною ниткою. Це здебільшого були святкові, весільні "заспульниці", "усядниці". Настил ткан­ня чи вишивки був щільний, але сприй­мається не важким, бо через геомет­ричний орнамент проглядається біле тло полотна.

Розміри вишитих чи затканих прямо­кутників на рукавах в "усядницях", "заспульницях" були різні: 16x28 см, 30x32 см, 30x35 см, вишивка почина­лася від плеча і сягала до ліктя.

На початку XX ст. однотонне поле пря­мокутника почали ділити на 9, 12 вели­ких квадрати — злегка вводити 2 — 3 кольори, але домінуючими запишалися червоний, синій, білий. Утворені квад­рати площинно заповнювали геомет­ричним орнаментом: квадрат, ромб, "косиця" — домінуючі в оздобленні.

У пізніші часи поділ стає дедалі дрібнішим і багатобарвним. Оскільки вишитий прямокутник заповнювали багатьма кольорами, то сорочку нази­вали "мішана заспульниця". Якщо ж "заспульницю" вишивали технікою хрест і орнаментували хрестом, то її називали "хрестата заспульниця". Інко­ли чотирираменний хрест вишивали не у прямокутнику, де кожен кінець викінчували "половиною косиці", такі сорочки називали "косичастий хрест".

У будень носили сорочку "рукави", вишиваючи дві поперечні смуги: вужчу на плечі і ширшу — на рівні ліктя. Інколи сорочка "рукави" могла бути і святко­вою, тоді смуги були ширші (8 — 10 см). Геометричний орнамент у смугах чер­гувався, що і надавало композиційної різноманітності. У с. Шаян Хустського району додавали вертикальну орна­ментальну смугу з "косиць", ромбів.

Сорочки, в яких передню полу і рукав вишивали вирізуванням, гладдю білого кольору, називали "білениця" і "ромо­ванка" — це теж один із видів весільно-

го вбрання. Не менш цікаво оздоблений рукав у сорочці "ко­сиця", де на плечі вишивали великий ромб. Часом до нього додавали вишиту поперечну смугу або менший ромбик ниж­че ліктя чи на рівні ліктя. Багатоваріантність і розмаїття ком­позицій заповнення ромба залежало від техніки вишивки.

Особливою красою виділяються сорочки "косиці", коли контури ромба вимежовували потрійними смугами вирізу­вання і цією ж технікою або "кучерявим стегом" вишивали скісний хрест, "баранячий ріг" у центрі ромба або окремим збільшеним елементом. Інколи контури ромба вимежовува­ли суцільною однотонною широкою смугою "кучерявим сте­гом".

У 20 — 30-их роках XX ст. ромб втрачає свою монумен­тальність, він стає багатобарвним, площа його заповнюється дрібними — від 9 — 20 маленьких квадратів, обрамляюча од­нотонна контурна смуга перетворюється на барвисту, яка складається з дрібних — від 20 — 42 квадратів.

А в селах Синевір, Синевірська Поляна, що на Міжгірщині, ромб інколи не мав контурної смуги, його площу розділяв ве­ликий скісний хрест ("смерічки") на менші ромби, які запов­нювали різними завбільшки "косичками".

У сорочках "довганях" викликає цікавість ще й архаїчний елемент в оздобленні передньої поли під вузеньким ошийни­ком, який, на мій погляд, не може бути лише прикрасою. Ад­же кожна жінка прикрашала себе купованим намистом з ка­меню, шкла чи виплетеними з бісеру ланцками або партами із срібних і золотих монет, що переходили із роду в рід. А в цих сорочках, крім намиста, ще був витканий або вишитий оберіг. Такої краси сорочки зберігалися в кожному дворі у ладі (скрині), тому що одягали їх жінки замолоду, в середньо­му і старшому віці, тоді коли хотілося подобатися, любити, бути поміченою. Тут простежується гармонійне поєднання душевної і творчої краси.

Такі сорочки були як святковим, так і повсякденним одя­гом, а не предметом декоративно-вжиткового мистецтва, як ми зараз це називаємо. Жінки шили їх не на замовлення, а для себе: ходили в них на побачення, вінчалися в них, наро­джували і хрестили діточок, відзначали всі свята упродовж року, часто їх прали. Яку ж тоді душу вони мали, коли так "красно" оздоблювали свої речі, одяг на будень? Чому ми за­раз це втратили?

Євгенія ГАЙОВА,

провідний спеціаліст,
етнограф Державного музею народної архітектури та побуту України м. Київ

---