Результатом багаторічного систематичного дослідження (починаючи з жовтня 1969 р.) всіх регіонів України є зібрана колекція тканини, яка налічує понад 20 тисяч одиниць зберігання у Державному музеї народної архітектури та побуту України.

Значну частину одягу сформовано з експонатів, закуплених на Полтавщині. Ця унікальна колекція народного вбрання: сорочки, плахти, пояси, запаски, крайки, сукняні та ватяні юпки, кірсетки, кохти, кожушанки, кожухи, різноманітні хустки, очіпки, пов'язки, а також прикрас та взуття — вражає своєю красою, довершеністю виконання, талантом безлічі відомих та невідомих полтавок.

У цій статті спробую дати загальну характеристику не всієї збірки, а лише сорочкам (кінець XIX — початок XX ст.), а також матеріалу, з якого їх виткано, пошито, декоративному оздобленню, різноманітним технікам вишивання, їх досконалому компонуванню.

Полтавщина впродовж віків була центром культурного і економічного життя не тільки Середньої Наддніпрянщини, а й всієї України, тому одяг цього краю в середині XIX — на початку XX ст. досягає високого рівня розвитку. Найбільш затримався старий стрій у північній частині: Гадяцький, Лубенський, /Іохвицький, Зіньківський, Миргородський повіти. У повітах південної смуги (Кременчуцький, Золотоніський, Кобеляцький) зміни відбувалися швидше.

Миргородщина та Зіньківщина пролягли в центральній північно східній частині губернії. Миргородський повіт у старих географічних межах об'єднував міста і села нинішніх Миргородського, Шишацького, Великобагачанського районів, що розкинулися понад річками Пслом і Хоролом. Тутешній одяг здавна славився особливою красою і довго (до 50 — 60х років) затримався в побуті селян. "Сам же Миргород колись називали столицею народного одягу" (В.Васи ленко).

Ще в другій половині XIX ст. кожен полтавець забезпечував себе необхідною сировиною: коноплями, льоном, вовною. Дякувати натуральному характеру господарства, все це виробляли вдома, тому в середині, кінці XIX ст. і на початку XX ст. бідні і заможні люди носили одяг власного виробництва.

Із старанно обробленого високоякісного лляного, конопляного чи шерстяного полотна отримували тканини з гладкою фактурою. Лляне і конопляне полотно, залежно від призначення, виробляли з різних сортів пряжі, що залишилося в його назвах. Із якісного конопляного волокна — "плоскінь" виробляли тонке "плоскінне" полотно, із матірки — конопляного волокна гіршої якості — отримували матірчату тканину. Вичесане із куделі волокно "вал" — йшло на виготовлення грубої тканини "з валу".

Найпоширенішим у другій половині XIX ст. на значній території Полтавщини було тонке плоскінне і матірчате полотно і рідко коли із змішаних волокон.

А в кінці XIX ст. входять у побут й покупні шовкові нитки, гарус, який йшов на ткання плахт.

Лляне і конопляне полотно виготовляли на ткацьких верстатах з двома підніжками. Залежно від призначення його робили тонке або грубе, рідке або густе. На Полтавщині було відомо від 5 до 20 видів полотна, яке ткали завширшки 45 — 50 см, а із змішаних коноплянобавовняних ниток ширина полотна сягала до 60 — 70 сантиметрів. На пошиття сорочок брали тонкі полотна — десятку, тринадцяту (від числа пасом).

У колекції переважають сорочки, шиті саме з такого полотна.

Основною складовою частиною жіночого вбрання є сорочка — найдавніший вид зшитого одягу.

Ії вважали ніби двійником людини, що її носить, їй приписували чарівну силу і тому навколо неї утворилась ціла низка повір'їв, звичаїв, обрядів, які відбивали тогочасний світогляд людини. Починати шити сорочку треба в чоловічий, "мужський" день, найкраще в четвер. Коли зав'язувати вузли при шитті, то сорочка довго носитиметься. Як одягнути її навиворіт — хтось битиме. Дертою чи сорочкою не можна вкривати дитини — родина не любитиме. В сироти тоді неділя, коли сорочка біла. Коли родиться дитя, то в той день нічого не рвати полотняного, а то дитя швидко рватиме сорочки. "К Різдву, хоч сирову, та якби сорочку нову, а к Великодню, хоч стареньку, якби біленьку". Від переполоху одягають сорочку назад пазухою. Використовували сорочку і для ворожіння, дізнаючись, чи будуть у молодого подружжя діти. Зав'язували в їхні сорочки конопляне сім'я — і клали в жлукто. Вірили, що коли проросте те зав'язане сім'я в сорочках, то і дітки будуть народжуватись.

Жіночі сорочки були водночас натільним і верхнім одягом. Характерною ознакою їх є білий колір. Іх виготовляли з домотканого лляного або конопляного полотна як додільними (суцільними), так і з двох частин: верхньої — станка і нижньої — підточки, на які брали різні тканини: станок — з кращого тоншого лляного полотна, нижню частину — з грубішої тканини. їх називали "до підточки".

Крій визначається за способом сполучення пілок полотна на плечах. Станок сорочки шили з трьох пілок, за якістю та шириною — дев'ятка, десятка, одинадцятка, дванадцятка.

За способом поєднання полотнищ у плечовій частині на Полтавщині в кінці XIX ст. — на початку XX ст. можна виділити два типи сорочок з прямими плечовими вставками (уставками, поликами), пришитими по основі, і з суцільним рукавом (давніший крій). Уставка — це прямокутна чи трапецієвидна (трохи звужена в напрямку горловини) плечова вставка, вшита між передньою та задньою частинами сорочки. Вона розширює її плечову частину, що дає можливість зробити призбирування навколо шиї. Уставки на Полтавщині пришивали порізно му, найпростіше — "подвійним вистігом" (два рядки стебків), а в селах Гадяцького і Великобагачанського районів ззаду пришивали ламаною лінією, тут вона видніша, ніж спереду, не так ховається в зборах, що від коміра.

Під кутом зору етнокультурної специфіки найцікавішим є те, що ареал переважання сорочки, зшитої в три пілки з вуставками, пришитими по основі, накладається на територію, на якій жили сіверяни.

Уставки, пришиті по пітканню, характерні в основному для сорочок, зшитих у дві пілки (ширина полотна 75 — 80 см). Такі різновиди крою поликових сорочок. Уставки, пришиті по основі до зібраних у комірі трьох основних пілок сорочки, з'єднуючи між собою основні пілки, усували з плеча не лише поперечні, а й цупкі поздовжні шви, якими пришивали третю пілку.

Локальні особливості полтавських сорочок виявилися не тільки за формою уставок та суцільних рукавів, а і за шириною рукавів, розміром і формою ластки (клин, який вшивали під рукав, щоб було вільно піднімати руку).

Викроювали рукав з рівного, прямокутного шматка полотна на всю його ширину (45 — 50 см), а також і в півтори пілки (півпілки доточували знизу), відтак він ставав пишніший і губив ластку. Ластки були різні за розміром, переважно квадратні. Розмір їх залежав від загальної ширини рукава, але вважалося, чим вона менша, тим чепурніша сорочка. Ластку і додаткову півпілку часто ви

Коралове намисто (с.Лютенька Гадяцького рну) з дукачами (Сорочинці, Миргородського рну) кроювапи з полотна гіршої якості. Внизу рукав збирали на нитку в дрібні збори і обшивали вузенькою обшивкою або викінчували чохлою, манжетом, інколи закладали в дрібненькі складочки.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості полтавських сорочок, є оформлення горловини без коміра. Вона була круглої форми, пишно призібра на на нитку і так, як рукав, обшита вузькою полотняною смугою. Часто у весільних, святкових сорочках виріз горловини викінчувався зубчиками — "зубцьована горловина". На кінцях горловини робили петлі, в які затягували стьожку для зав'язування. Петлі були прорізні або накидні, прошиті в край обшивки.

Традиційним був розріз пазухи приблизно 25 — ЗО см, завжди посередині, який підрублювали рубцем. Його шили "вистігом", що водночас правив за оздобу. Низ, поділ сорочки, "у поліх" часто викінчувався прутиком, а святкові сорочки "зубцювали", як рукав і горловину, іноді "в поліх" на 5 — 7 см змережували пілки (розшивка) і завжди оздоблювали смугою орнаменту.

Прикрашали сорочку традиційно вишивкою на рукаві, подолі, уставці різними техніками лічильної гладі (лиштвою), настилуван ням, виколюванням, вирізуванням, мережкою.

Особливої краси і довершеності оформленню рукавів надавало саме^ пришивання рукава до уставки. Його збирали в дрібні складочки, які найчастіше називали "пухлі", "пухлики". Збирали їх в один або кілька рядків посередині. Наприклад, В.БІлецька 1920 року зафіксувала на Зінь ківщині по сім рядків пухликів.

Із розповідей і опитувань багатьох інформаторів довідуємося, що рукав з уставкою змережували "червачком" (Остап'є, Бірки В.Багачанського району), "щільниками" (с.Деревки Котелевсько го району, с.Батьки Зіньківського району), "тухлями" (с.Хомутець Миргородського району), "сосно

вими тухлями" (с.Лютенські Бу дища, Зіньківського району), "рачками", "збориками", "кукол ками" (с.Загрунівка Зіньківського району), "бабками" (с.Штепівка), що робило його пишнішим і наряднішим. Найпростіше рукав пришивали до вуставки подвійним вистігом (два рядки стебків).

Домінуюче значення в оздобленні сорочки мало орнаментування рукава. Завдяки вмілому підбору та поєднанню технік, зокрема прозорого вирізування, виколювання, мережки з насти луванням вишивки на рукавах були легкі і прозорі. Компонування вишивки — це чітко продумані взаємозв'язки вільних частин білого тла і вишитих контурних і площинних орнаментів. Характерною особливістю у краї є співіснування геометричного, рослинного, рослинно-геометричного орнаментів, які зберегли архаїчні, магічні оберегові мотиви хрестів, антропоморфні мотиви зображення "дерева життя", сонця, птахів, 4—6—8кутних "звізд", ромбів. Сила традиції витримала перевірку часом, відібрала і зберегла ті орнаменти, які оберігають душу і тіло, тому вони й дійшли до XXI ст. і просять нас придивитись, вивчити їх і скористатися ними в повсякденному житті. Адже захист людині потрібен завжди.

Вивчаючи колекції сорочок, автор провів типологізацію композиційних орнаментальних мотивів і сюжетів, дослідив їх місцеву термінологію і художньо-функціональну роль у системі одягового призначення.

Улюбленим і поширеним орнаментом була ламана "гілка", "ламане гілля", "гілка", "гільки" (коли їх було кілька), "млинки", "млини", "ключі", "орли", "орлики", "ламане дерево", "деревця", "дубці", "вазонки", "гарбузове, дубове листя", "виноград", "кленовий лист", "кленова квітка", "зозулині очі", "гречечка", "гвоздики", скісні, рясні, спарені, уквітчані хрести, квітчасті ромби, восьмикутна квітка чи зірка.

Ламаною гілкою прикрашали рукав по всій Полтавщині. Особливо часто цю вишивку виконували технікою настилування вибіленою ниткою — "біллю" і сировою нитками. На вуставці вишивали горизонтальні "ламані гільки", а на рукаві — поздовжні "гільки". Іх кількість коливалась від 4 до 9.

З цим орнаментом виділяються в колекції сорочки, вишиті голубими, синіми, сірими, жовтими і коричневими нитками по всій Гадяччині, на Зіньківщині і Миргородщині, де природними барвниками фарбували сирову нитку у вищезгадані кольори.

Навколо ламаних гілок вишивали листя, гілочки, які мали свої місцеві назви: "гарбузове листя" (Соснівка, Веприк, Лютенька Гадяцького району), "соснові гілки" (Лютенські Будища), "курячий брід" (Соснівка), "виноград" (Лютенька), "хмелик" (Зіньківщина).

У селах Лютеньці, Веприку на будень "гілки" вишивали на вуставці і на рукаві в один рядочок, а на святкових сорочках орнамент зашивали більш як на половину рукава. Коли з'явилося в продажу фабричне полотно "парусина", рукав шили ширший, але оздоблення залишалося "гільками".

Орнаментом "млини", "млинки" рукав прикрашали на Мирго родщині в селах Ярмаки, Осово му, а в селі Мальцях у цьому ж районі — ракове вирізування. В селі Плішивці Гадяцького району такий орнамент називали "вітрячки".

"Ключами", "орликами", "орлами", виконаними технікою вирізування, прикрашали не тільки рукави, а й подоли сорочок у селах Полтавського, Великобага чанського, Зіньківського, Гло бинського, Гадяцького районів (сс.Романівка, Остап'є, Запсілля, Бірки, Веприк).

Улюбленим орнаментом "ламане дерево" або "деревця" оздоблювали рукави на Миргород щині, Гадяччині, Великобагачан щині (сс.Хомутець, Мальці, Соснівка, Лютенька, Остап'є), їх розміщали рівними поздовжніми смугами, вишиваючи різнокольоровими нитками, фарбованими природними барвниками. Викінчувалися "деревця", як викінчувалося і "древо життя" на вишитих рушниках кілковиках.

На рівний стовбур нанизували симетрично розміщені ромбики, гілочки, листя. На Гадяччині у с.Соснівці цей орнамент називали "дубці', "вазонки", а в с.Лю теньці їх вишивали на вуставці і рукаві (по три) невідбіленою сировою ниткою. В науковій літературі такий орнамент називають "дерево", "вазон" — узагальнений образ природи, щастя роду.

Орнамент у вигляді "кленової квітки", як його називали у Соснівці і Веприку Гадяцького району, це ні що інше, як восьми раменна зірка, розетка, квітка, яку виконували, як на рукавах, так і "в поліх" різними техніками — настилуванням, виколюванням, і була улюблена по всій Полтавщині. А в Романівці та Бірках, що на Зіньківщині, і в багатьох селах Великобагачанщини такою квіткою заповнювали ромби всередині або нею з'єднували ромби, вишиті різними техніками.

На Зіньківщині восьмипелюсткові квіти вишивали сировою, синьою, коричневою нитками, а на Великобагачанщині — відбіленою "біллю".

Ромби заповнювали "квітчастими", "рясними хрестами", квадратами, ромбиками, вишивали, поєднуючи різні техніки шиття, щоб рукав не був грубим. Настилування поєднували з прозорим вирізуванням, виколюванням, мережками. Це вміння орнаментувати у кожної жінки було розвинене до рівня геніальності, особливо вражає в оздобленні рукава. Але немає чого нам тепер дивуватись, адже серед нас рідко хто може вишивати однією технікою (частіше хрестиком), а на Полтавщині про вміння вишивати свідчать ще археологічні знахідки статуеток із зображенням людей у вишитих сорочках з околиць Хорола (VI — VII ст.), половецькі кам'яні жіночі скульптури (XI — XIII ст.), де видно вишиті вуставки, манжети, поділ сорочки. Про добу Гетьманщини дає уявлення тогочасний іконопис, народні картини "Козак Мамай", музейні експонати, козацькі портрети, реєстри козацько-старшинського майна, де вишивки виконували золотими, срібними та різнобарвними нитками.

А в XIX ст. найулюбленішою технікою шиття була техніка "біллю" — "білим по білому", тобто вишиття на білому чи невідбіленому полотні відбіленими лляними нитками. Інколи любили біль фарбувати природними барвниками в попелястий, синій, різні відтінки коричневого.

Полтавщина в кінці XIX ст. дає найбільше зразків рослинного орнаменту, різноманітних форм стилізації і гармонії барв. Горизонтальними чи вертикальними рядами стеляться вони поряд, скомпоновані вмілою жіночою рукою у вигляді ламаної лінії чи пишного букета, розкиданим "гіллям", "деревцями", квітками, які ритмічно переплітаються, виконані різними техніками.

Рослинний орнамент — "виноград", "хміль", "хмелик", "кленове, гарбузове, дубове листя", "гречечка", різноманітні квіти, букетики, "куксії" на рукаві і "в поліх", здебільшого виконували технікою настилування, мережки.

Особливою красою вражають сорочки з Великобагачанського району, де на рукаві 4 — 6 рядів вертикальних поздовжніх смуг, виконаних технікою вирізування, мережки і геометричний орнамент чергується з рослинним, а вуставку, майже всю орнаментовано поперечним орнаментом На такому маленькому рукав стільки зашифровано знань генетичної пам'яті і така досконалість витвору простої сільської полтавки! Адже на цих землях упродовж століть точилися ВІЙНИ, КОСИЛІ/ хвороби, вмирали від голоду цілими родинами, а жінка ніколи не переставала робити щоденну роботу, та ще й так вишивати.

В оздобленні сорочок усе про думано, а тому з'єднувальні шві/ на рукаві і "в поліх", оздобленні манжетів, обшивки навколо горловини перетворювалися на окремі декоративні елементи, як надавали їй закінченості. Отже кожна сорочка в фондах Музею це — закінчений твір.

"В поліх" сорочку оздоблювала смугою (7 — 12 см) рослинного рослинно-геометричного, геометричного орнаментів. Найбільшим багатством мотивів відзначаються сорочки, виконані технікою вирізування, побудовані не чіткому ритмі чергування.

Від назви орнаменту творили назву вирізування: ключове хмількове, голубцеве, колоскове квіткове, дубове, звожене, хмеликове, волочкове, десятірне, орлове. А інколи називали конкрет но: "копитки", "ключі", "волові очі", "ключина", "виноград", "вітрячки", "квітка", "копиток", "хрести", "ламана гілка", "змієвик".

 

У кожному селі це були свої улюблені мотиви, орнаменти — прямі, зигзагоподібні, ламані лінії, ромби, хрестоподібні фігури, чотиришестивосьмипелю сткові розетки, "зірки", які заповнюють простір у ромбах.

Геометричні орнаментальні мотиви вишивали і технікою на стилування різнобарвними нитками. Мережили "в поліх" сорочки, оздоблюючи їх рослинним орнаментом, по всій Полтавщині. І мережки ці відрізнялися лише своєю шириною. Найширші смуги зафіксовано на Великобага чанщині. На Зіньківщині і Гадяч чині любили настилування вишивати синіми і коричневими нитками.

Є в колекції сорочки з Велико багачанського і Диканьського районів, прикрашені мережкою у вигляді павичів, свастики, вишиті сировою та білими нитками.

Орнамент, яким оздоблювали сорочки та інший одяг, хоч і зберіг давні культурні осмислені вишиті узори, але він з часом збагачувався новими мотивами, зображеннями, що відтворювали зміни в естетичному сприйманні в XX ст. Нові узори полтавки делікатно вводили у вишивку (мотиви чорно-червоних троянд), які масово поширювались і ставали традиційними. Відбувався не механічний процес привнесення нового мотиву в вишивку, а переробка і засвоєння його відносно смаку. Вишивали не тільки хрестом, а й настилуванням.

На Миргородщині, Великоба гачанщині рукав "обцяцьковували" чорночервоною вишивкою у вигляді "куксій" і поєднували в переміжку зі старими орнаментальними мотивами у вигляді вертикальних смуг, виконаних технікою виколювання, вирізування, мережки, настилування.

Найпишніше оздоблювали весільні сорочки, в яких "молоділи", вони були "як біль біленькі, як лист тоненькГ', а також сорочки молодих дівчат і молодих жінок. Кількість сорочок, якість полотна, його ширина, багатство вишивки були виявом заможності власниці. Багаті наречені приносили в посаг кілька десятків пишно оздоблених сорочок із тонкого полотна, а бідні дівчата шили їх із грубого.

Мати починала дбати сорочки для доньки вже змалку — це головна частина посагу. "Уже дочці год, закладай, мамо, у скрині под". Дбали до ЗО — 50 сорочок, посагу вистачало на все життя.

Готування сорочок у селянському побуті розподілене за порами року. Кожній порі відповідає певний етап, що залишився в народній пісні:

Кума до куми приходила, Кума кумі говорила: Позич, кумо, сорочечку, Хоч плоскінну, та додільну З широкими подолами, З вишитими рукавами.

Кума кумі одказала: — Зима була, чом не пряла? Весна була, чом не ткала? Літо було, чом не білила? Осінь була, чом не пошила? Закуповуючи сорочки до Музею, зустрічалася з таким явищем: старші жінки ніколи не продавали ту сорочку, в якій "молоділа", одружувалася, була княгинею і навіки нею залишилася в народній пісні:

...Та повезли скриню і перину І молоду Варварукнягиню... І часто жалілися мені при своїх дітях чи внуках пошепки: "Я хочу, щоб мені II одягли, коли помру, або хоч під плечі поклали, я тримаю и на смерть, а вони не хочуть мене слухать, бояться, що з них люди будуть сміятись, коли мене так вберуть. Не розуміють, бачите, і зараз сміються. От як не одягнуть, тоді приїжджайте й заберете до Музею, а поки що нехай лежить". І таких випадків бувало чимало. Ми й досі не розуміємо цих знань і цієї краси.

Складаю подяку і схиляю голову перед багатьма людьми з Полтавщини, які продавали, дарували нашому Музеєві одяг своїх батьків, матерів, бабусь, дідусів, кажучи: "Беріть, хай збережеться на віки пам'ять моєї мами, бабусі, рідних моїх, які уже відійшли у вічність". Це був не тільки одяг, вжиткова тканина, а й прикраси, картини, ікони.

Саме з Полтавщини я привозила найбільше подарованих речей. Бувало із 150 придбаних в експедиції предметів 70 — 80 одиниць було подаровано.

 

Євгенія ГАЙОВА

---