Народний одяг — традиції й сучасність З погляду духовності

Невичерпна скарбниця народної творчості та національних традицій завжди надихала дизайнерів, художників та модельєрів на створення повсякденного і святкового одягу за народними мотивами. Особливо актуальна фольклорна тема в індустрії одягу сьогодні: вітчизняні та зарубіжні журнали мод нашій увазі пропонують пальта, куртки, костюми, сукні, блузи, брюки, у крої та оздобленні яких використані елементи народного одягу. Існують і назви цих стилів, як-то: «фолк», «рустів», «кантрі». Вивчаючи народний досвід, художники-модельєри розширюють асортимент сучасного одягу, вносять у нього неповторність та своєрідність народного мистецтва.

Щороку в Києві та інших містах України, а також у світових столицях демонструються колекції одягу, де не останнє місце посідають моделі, створені за народними мотивами. І це, звичайно, радує.

Але з другого боку, дивує те, що сучасна мода нехтує древніми знаннями про основне функціональне призначення одягу - бути оберегом людського тіла від впливів та агресивних проявів довкілля не тільки на фізичному, а й на енергетичному та духовному рівнях. Отже, з огляду на це одяг мав бути зручним, гарним, милувати око, підкреслювати всі достоїнства та принади його господаря, приховувати вади статури, а не виставляти їх на показ. Адже відомо, що людське тіло оточене з усіх боків ефірним тілом ( життя), яке виступає за межі фізичного на 2-5 см і в якому знаходяться життєво необхідні енергетичні потоки, що, власне, і живлять фізичне тіло, утримуючи його від руйнування. Тож вільний подовжений одяг слугує захисною оболонкою, своєрідним коконом, що зберігає, тримає вкупі ефірну енергетику, захищаючи людину від зовнішнього негативного впливу. Якщо ж одяг облягав тіло, поверх нього надягалися просторі й вільні, цупкі й теплі оксамитові чи шовкові об'ємні накидки.

Тепер стає зрозумілим, чому одяг колись шився таким вільним і довгим і чому дотепер в українських селах, де ще збереглися народні традиції, такий одяг не вийшов з ужитку.

Сорочка - захисний кокон людини

Найпершою захисною оболонкою людського тіла є спідня білизна. Раніше це була біла полотняна сорочка. Саме сорочка - один з найдавніших елементів народного вбрання слов'янських народів, його основна складова частинанайдовше затрималася в народному побуті, дійшовши у первозданному вигляді до наших днів. Вона була не тільки першою одежиною, а й захисним коконом людини. На жаль, оскільки полотно не може зберігатися тривалий час, у музеях збереглися оригінали українських сорочок починаючи з XVIII ст. Якими були давніші сорочки, про їх крій та оздоблення можемо судити лише з малюнків та розписів, що залишилися нам з часів Київської Русі.

Сорочки з домотканого полотна наші пращури носили протягом усього року, бо воно зберігає сталий температурний режим. У таких сорочках влітку не жарко, а зимою не холодно. Крім того, домоткане полотно приємне на дотик, робить добрий масаж, гарно вбирає вологу, пропускає повітря (дихає). Цілюще для старих людей, а також лежачих хворих: у них не утворюються пролежні.

Яка ж таємниця криється у такому простому продукті людської діяльності, як домоткане полотно?

На думку одного з дослідників старовинної української народної вишивки, заступника директора музею народної культури України ім. Івана Гончара Юрія Мельничука, домоткане полотно навіть без ви шиття має декілька рівнів святості: «Перший рівень — це прядіння ниток з конопель чи льону, скручування їх у спіраль. Ниточка, закручуючись, по всій довжині має контакт з енергетикою трьох пальців, якими людина кладе хресне знамення. Скручена спіраллю, завита у клубок-сферу, нитка сама по собі вже є самодостатньою. (Спіралевидну форму мають молекули ДНК, життя розвивається і рухається по спіралі. Мотиви спіралі часто зустрічаються у різьблених дерев'яних, кованих та литих металевих, глиняних виробах і прикрасах, у розписах стін церков, палаців та будинків заможних людей. Спіралевидну форму має також жезл Кадуцея). У казкових сюжетах часто зустрічаємося з ситуацією, коли добрий чарівник дає позитивному герою клубок, який, котячись по дорозі, веде його до мети. Отже виходить, що нитка символізує вірний напрям на шляху Долі (нитка Аріадни - прим. О. Ш.). Богині-прялі тримають нитку життя кожного зі смертних.

Після того, як напрядено ниток, до роботи береться ткач. Ця професія здавна асоціюється з Творцем, котрий тче канву Життя (символом Творця є також павук, який сам із себе снує по спіралі павутину, засновуючи свій власний світ - прим. О. Ш.). При цьому полотно справді уособлює собою живу тканину долі, де ниточка з човника, перебігаючи поміж основою у безперервному коливальному русі то вліво, то вправо, створює дорогу. Сама прямокутна форма витканого полотна або прямокутні деталі крою сорочки становлять другий рівень святості, бо прямокутник, так само як і квадрат, ромб, трикутник, коло — належить до сакральних фігур.

Третій рівень святості складає хрещате переплетіння ниток у полотні. Саме через цю особливість полотно так шанували, а також використовували в ритуалах як крижмо та саван.
Четвертий рівень святості — то форма сувою, у який скручують готове виткане полотно.
До п'ятого рівня святості можна віднести білий колір полотна. Вибілювання на відкритому просторі є магічним процесом. Білили на Сонці й на Місяці, на ранковій росі, поливали Водою, висушували на Вітрі. Духи всіх стихій природи брали участь у вибілюванні, допомагаючи Людині. Білий колір — це колір Світу, колір Бога-Отця, священний колір наших предків - аріїв, які завжди обожнювали і поклонялися Сонцю, Вогню. Саме через це вони білили свої хати ззовні і всередині, любили одягатися у біле».

У давні часи чоловічі й жіночі сорочки завжди шили з нефарбованого вибіленого льняного чи конопляного полотна однаково вільними та об'ємними за кроєм, вони сягали довжиною майже до кісточок. Залежно від призначення, а також від заможності сім'ї сорочки шилися з полотна різної якості. З найтоншого й найбілішого полотна шили святкові сорочки та рукави сорочок «до підточки». А грубіше, сірувате полотно йшло на сорочки повсякденні, або ж ті частини сорочки, які закривалися іншим одягом (підточки).

Шити сорочки та іншу полотняну білизну для всіх членів родини було обов'язком матері та старших дочок. їм також належало пошити кілька сорочок, зокрема, й вишити весільну - для брата, який одружувався, якщо цього не встигла зробити його наречена.

Українська сорочка мала особливе обрядово-ритуальне значення в житті простого народу. У давнину в багатьох областях України весільну сорочку жінки й чоловіки одягали перший раз — на весілля, а другий — «на смерть». З плином часу цей обряд дещо пом'якшився і таку сорочку можна було вдягати на врочисті родинні свята, а також до храму — на великі релігійні. Ці сорочки завжди шилися з суцільного шматка полотна (додільні) і багато та щедро оздоблювалися вишивкою.

Літні жінки, у яких не збереглася весільна сорочка або вже не підходила за розміром (полотно, що довго лежить без ужитку, збігається і зсихається), вишивали собі сорочки «на смерть». Взагалі «смертельне вбрання» готувалося зарано (за нашим розумінням) до природної фізичної смерті по старості.

Скільки себе пам'ятаю, у моєї бабусі зберігався такий вузлик у скрині, де було все, що потрібно для вбрання небіжчиці та проведення похоронного обряду. Щороку влітку, коли було досить спекотно і повівав легенький вітерець, весь вміст вузлика просушувався на сонці та добре провітрювався. Це був цілий обряд, який виконувався бабусею з особливим благоговінням та розповідями, що, коли і як треба робити, що і як одягати, коли вона помре. Взагалі смерть літньої людини сприймалася тими поколіннями не як трагедія, а як перехід із одного стану буття в інший, кращий. Це була невідома далека дорога, з якої нікому ніколи назад немає вороття, і, відповідно, ритуал проводів в останню путь з цього світу обставлявся необхідною атрибутикою. Бабуся часто казала: «Тра вже збиратися додому, бо щось довго я загостилася на цьому світі...».

Для виготовлення одягу, особливо ритуального, використовувалися матеріали, виготовлені у власній сім'ї своїми руками, щоб застерегтися від впливу чужої енергії. Подолом своєї сорочки мати витирала личко немовляти, щоб уберегти його від «уроків», а батьковими штанами накривалася колиска, щоб дитина добре спала. Без крайньої потреби (за винятком екстремальних ситуацій) власні сорочки ніколи не позичалися і не давалися для носіння іншим людям. У деяких місцевостях України існує повір'я, що навіть дочка не повинна вдягати сорочку матері, щоб не повторювати її долю. У чужому одязі завжди почуваєшся незручно, бо заважає чужа енергетика, вступаючи у протидію з нашою. Відомі випадки, коли актрисам, які вдягали для участі в концерті чужі або колекційні сорочки, доводилося перевдягатися саме через незрозумілий дискомфорт, хоч вбрання ідеально підходило за розміром.

Певною мірою це стосується не тільки речей, позичених «на вечір» у подруги чи придбаних на «секунд денді». А й, приміром, весільного вбрання, яке нині мають звичку наречені брати на прокат у шлюбному салоні, не відаючи, що їхнім бабусям легше було вмерти, ніж піти до шлюбу в позиченій сорочці! Колись кожна дівчина сама готувала собі весільне вбрання, вишивала рушники та сорочки з самого дитинства. А після весілля одяг ховали у скриню і зберігали разом з весільним рушником як сімейну реліквію, нікому ніколи не показували і тим паче — не позичали.

І ще одне. Оскільки буденна сорочка все-таки є спіднім одягом, то, виходячи за ворота, жінки Східної України завжди поверх неї одягали свиту або керсетку, а Західної - кептар чи кожушок. Не гоже було виходити на люди й без фартуха, у самій плахті чи спідниці поверх сорочки. Це правило стосувалося й дівчат. У тепліших, південних і західних районах України — керсетка не була обов'язковим елементом одягу, але у цьому випадку на сорочках спереду, а іноді й ззаду вишивались по грудки.

Магічність народної вишивки

Захисні функції одягу значною мірою підсилювало його оздоблення, зокрема, вишивка. У наш час майже не носять вишитих сорочок, іноді прикрашають декоративною вишивкою верхній одяг та плаття. Узори та орнаменти для такої вишивки підбираються лише за одним критерієм — декоративності та власною уподобання, і до уваги зовсім не береться його символічно-семантична наповненість. Таким чином, суто рушникові орнаменти частково або повністю перекочували на вишиті сорочки, і, навпаки, орнаменти зі старовинних сорочок бездумно переселилися на рушники. При цьому композиція орнаментів іноді просто перевертається, або ставиться боком, і це береться зразком для вишивки рушника чи сорочки. Саме так вчинили на Західній Україні, де вишитих рушників у народній традиції раніше не існувало, і тільки згодом їх стали вишивати в данину моді чи на свідчення про приналежність Україні, використовуючи для цього сорочкові орнаменти.

Справа у тому, що для речей суто декоративного призначення композиція орнаментів не має особливо важливого значення і чіткого ритуально-обрядового навантаження. Якщо ж це річ ритуальна або елемент одягу, який людина носить на собі тривалий час, то така креативність є свідченням не тільки безграмотності і невибагливого смаку, а може бути й досить небезпечною, бо її енергетичний вплив на дану людину чи сім'ю непередбачуваний.

Тож перш ніж братися за серйозну вишивку, необхідно бодай у загальних рисах ознайомитися з теорією, з тими залишками сокровенних народних знань, які дійшли до сьогодення, щоб не завдати собі шкоди на догоду зовнішній красивості.

Узагалі усяке шитво є процесом магічним. Уданому випадку слово «магія» перекладається як «дія». Шитво — це дія нанесення на тканину певних образів та орнаментів за допомогою голки та нитки. Зараз це в основному геометричні та квіткові орнаменти, про символіку, значення та енергетику яких мало хто має уявлення, тоді як раніше це була збірка чітких знаків і символів, які укладалися за певною схемою у чіткому порядку за заданою програмою впливу та дії. Зараз неможливо точно встановити, хто і коли першим придумав ту дію і саме ті знаки, які передались нам разом з нашими предковічними традиціями. Первинні витоки сакральних знань виходять з тих незапам'ятних часів, коли люди мали пряме спілкування з Божественним, з силами та стихіями природи, коли ще були відкриті духовні органи, через які вищі знання переносилися в матеріальний світ, трансформуючись і розвиваючись у ньому.

У сучасному мистецтвознавстві вважається, що жінки вишивали лише для того, щоб прикрашати свою хату, одяг, побутові та ужиткові речі, тим самим створюючи свій неповторний стиль і колорит. Про це написано величезну кількість яскраво ілюстрованих книг, окремих статей, наукових робіт. Насправді під час вишивання через пальці, що тримають голку, прочищаються і наповнюються вищими енергіями енергетичні канали жінки, таким чином вона сама очищається і відновлюється, а всі виготовлені нею речі у першу чергу несуть на собі її енергетику. При нанесенні спеціальних знаків та дотриманні відповідних ритуалів під час вишивки виготовлена таким чином річ накопичує та утримує в собі потенціальну енергетику обрядово-сакральної функції, яку віддає у певному місці, в певний час, за певних обставин. Паралельно з цим річ може бути й дуже декоративною, що є вторинною чи третинною її функцією. У цьому немає суперечностей, бо все духовне і сакральне - прекрасне, але краса у цьому разі є якістю вторинною, вона підпорядкована первинній сакральній функції, яку несе дана вишивка.

Давня вишивка завжди несла в собі священні знаки Всесвіту, тому її узори чіткі, геометричні, вони повторюються і гармонійно укладаються у певній послідовності, у певному порядку — на рукавах, на маніжках та інших деталях крою. Тому так важливо творити дійство вишивання у піднесеному настрої, у рівновазі та душевному спокої, з позитивним настроєм і добрими думками. Через голку передається на вишиту річ усе, що мала на серці і на думці на той час вишивальниця. Отож неважко уявити «справжню вартість і користь» куплених на базарі витворів невідомих майстринь.

Звернувшись знову до досліджень Юрія Мельничука, познайомимося із силами, задіяними під час вишивання, і як вони передаються на вишиване полотно.

Як правило, для вишивання дуже ретельно підбиралися матеріали та інструмент, зокрема нитки та голки. Як і всі металеві предмети, голки здатні притягувати та проводити енергії навколишнього простору. Вушко голки породжує вихрові потоки біоенергії, і сукупно вони створюють навколо голки сильне біополе. Голка є дуже чутливим приймачем біоенергії і здатна проводити потоки енергій, які у сотні разів перевищують кількість енергій, що проходять через сталевий дріт аналогічного розміру та якості (відрізок дроту без вістря та вушка). Ці біоенергетичні потоки спрямовуються до вістря голки, яка таким чином дуже намагнічується. До яких би предметів не доторкалась голка, вона всюди залишає енергетичний слід. Ці властивості відомі людству здавна і покладені в основу голкотерапії (акупунктури) та різноманітних магічних процедур. Можна собі уявити енергетичну картину вишитого виробу, коли голка торкалася тканини тисячі разів! Усе, про що думала людина в цей час, співала чи молилась, просила чи заклинала — усе те залишила голка на полотні у вишитому узорі навічно. Тому, незважаючи на орнамент, який одночасно може виконувати кілька людей, вишиття має різний характер, який уловлюється більшістю людей на підсвідомому рівні — езотеричному, духовному.

 

Вишивальні голки надзвичайно цінували та ретельно зберігали, і вважалося недобрим знаком, коли вони ламалися або губилися, особливо під час вишивання. Як правило, зручно було мати стільки голок, скільки кольорів є в узорі. У кожну голку заправлялася нитка певного кольору, яка не мінялася до закінчення роботи. Тими голками, що починали вишивати, роботу й закінчували. Вишивальних голок нікому та ні в кого не позичали і не використовували їх з іншою метою. Поламану, стару або зіпсовану голку втикали під порогом у непомітному та недоступному місці, щоб ніхто не зміг поранитися, і водночас захищаючи від злих сил та небажаних гостей вхід до оселі.

Нитки для вишивання також ретельно добирали. Серед старих жінок у селах Південного Поділля, на Одещині збереглася така інформація: найкращі нитки для вишивання — шовкові. Така нитка складається з кількох павутинок шовкопряда, завдовжки близько 2 км, це означає, що вона є цілісною, ніде не переривається, і в ній добре зберігається інформація. Наступними за цінністю є нитки вовняні, вони, як і шовк, тваринного походження і мають білкову природу. За вовняними йдуть нитки лляні і конопляні, що складаються з луб'яних волокон. Подільські жінки вважають, що найгірші нитки — з вати (бавовняні), бо це — пух. Із сучасних наукових позицій це пояснюється тим, що тваринні волокна складаються з білка кератину, який має значний «резерв пам'яті» - накопичення електромагнітних коливань. Чим довші волокна, тим краща провідність. Ці якості вовни використовують у килимах (сильних обрядових речах), веретах, вовняному верхньому вбранні і особливо у поясному — плахтах, обгортках, запасках, крайках та поясах.

У часи, коли життя було підпорядковане календарю і пов'язаному з ним циклу землеробства, вишивка мала багато зображень символів родючості, землеробських культів. У гармонійному зв'язку зображувались усі стихії: сонце, місяць, зорі, вогонь, повітря, земля і вода. Люди, працюючи із землею, водночас працювали і спілкувалися з духами природи, з духами землі, вогню, повітря і води, пропускаючи їх енергії через свої духовні центри, і залежно від їхнього настрою і складу коригували свої дії. До сьогодні у кожній церковній службі є молитва «О благорастворенні воздухов», тобто про врівноваження, гармонізацію та корисну для нас взаємодію елементарних стихій. Коли швидкими темпами, змітаючи на своєму шляху усталене, тисячоліттями узаконене життя, почала розвиватися і набирати обертів індустріалізація, потреба людини відчувати кожен подих землі зникла, вона майже остаточно втратила сакральний зв'язок із землею та стихіями. Відпала потреба одягати чоловікові на косовицю чи сівбу ритуальну сорочку зі спеціальними знаками, які носили ще діди-прадіди, бо всі основні роботи в галузі землеробства виконувала техніка. Форма та декор народних сорочок в основному залишилися, але орнамент почав відігравати лише суто декоративну роль. Через це досить швидко втратився символічний зміст вишивки, і вона перетворилася просто на пишний декор.

Не другорядну роль відіграла в цьому руйнівному процесі і так звана, «брокарівщина».

У середині XIX ст. підприємець Генріх Брокар заснував у Франції велику парфумерну компанію, яка стала відомою по всій Європі, і її продукція досить швидко поширилася на ринку. Вироби фірми загорталися в папір, на зворотному боці якого були зображені зразки вишивки «хрестиком», і розсилалися у такому вигляді в різні країни. На той час зв'язки з європейськими країнами були досить розвиненими, і через Київ, Львів, Одесу та інші торгівельні центри вона заполонила всю Україну. Насамперед, на паперових обгортках були надруковані модні на той час у Європі барочні мотиви — натуралістичні квіти, букети, гірлянди, троянди, вази, чаші, фантастичні птахи, пави, папуги, пір'я, китиці або їх елементи, корони, вигадливі літери і т.п. Ці мотиви віднесені за музейною класифікацією до так званих «брокарівських» вишивок. Прикладом швидкого поширення «брокарівської» вишивки можуть бути старі фотографії, де зняті, наприклад, мати, дочка і бабуся у народному одязі. Можна побачити, що старше покоління у традиційних сорочках, а молоде одягнуте по новій моді. Згубний вплив на розвиток народної вишивки справили і тогочасні театральні колективи, які виготовляли для сцени костюми, стилізовані під народний одяг. Для їхнього оформлення використовували «брокарівську» вишивку, яку добре видно зі сцени. Навіть видатні актори та актриси вдягали на сцені таке вбрання, а, як відомо, саме актори часто стають законодавцями мод, і всі, особливо молодь, переймають не тільки їх стиль в одязі, а й спосіб життя. Тому вишивки з подібними мотивами не належать до нашого старовинного народного мистецтва і не мають нічого спільного з нашою традиційною народною культурою.

Досить скоро «брокарівщина» та техніка вишивки «хрестиком» почали поширюватися і в селянському середовищі. Найбільшого розповсюдження ці вишивки зазнали у кінці XIX — поч. XX ст. У цей час в Україні відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки, зокрема рушників. Пояснюється це поширенням вишивальної техніки «хрестиком», яка стала популярною у Європі з XVI11 століття, а в Росії та Україні — з початку XIX століття.

Оксана Шевчук, методист, завідувачка музеєм етнографи Одеського обласного гуманітарного центру позашкільної освіти та виховання, науковий керівник Всеукраїнського руху «Зрима пісня» з питань символіки та семантики в українській культурі