Вітаємо

Вітаємо на сайті «Український одяг» порталу Український сувенір.

З давних часів на Україні одяг мав не тільки практичне призначення, але й велику етнічну та естетичну суть. У кожному регіоні нашої держави були свої унікальні звичаї, обряди та костюми. До різних свят використовувався свій окремий одяг. Всі костюми виготовлялися вручну, починаючи з вирощування рослин (конопель чи льону), виготовлення тканин та ниток, фарбування і пошиття одягу, закінчуючи вишивкою та оздобленням. Український одяг завжди був від природи – як по складу та виготовленню, так і по візерунках вишивки і крою. Кожен регіон або навіть окремі села вносили щось своє у декорування костюму.

Сьогодні цей великий пласт нашої історії та традиційної культури творчій колектив Українського Сувеніру намагається зберегти документально і відтворити практично давні техніки пошиття одягу та вишивання. При розробці нових стилів і технік пошиття одягу ми намагаємось зберегти оригінальність і неповторність вишивки усіх регіонів нашої країни.

Сьогодні Український Сувенір має великий досвід у створенні українського народного одягу, адаптації традиційного крою та вишивки до сучасного одягу і пропонує велику власну колекцію унікальних моделей чоловічого, жіночого та дитячого одягу.

Також пропонуємо постільну білизну та хрестильні набори.

Завітайте до нашої крамниці українських сувенірів яка налічує більше 5000 позицій традиційних промислів, подарунків, виробів ткацтва та всього, що пов'язано з культурою україни!

Спробуйте відчуття натуральної тканини та природнього крою – оберіть свій оригінальний костюм чи замовте щось унікальне тільки для себе.

Галерея виробів творчої майстерні Український Сувенір

Об'яви

  • Записи

Опубліковувач

«Повернутися

Український народний одяг

Традиційний одяг українців є одним з найбагатших видів народного мистецтва. В різних місцевостях він має свої особливості, пов'язані з природними умовами, господарством, звичаями, а також стосунками із сусідніми народами. Тим-то одяг карпатських гуцулів цілковито відрізняється від одягу наддніпрянців, а разом з тим має чимало спільного з традиційним одягом румунів, угорців та словаків. А одяг волинян має спільні риси з одягом їхніх сусідів - поляків та білорусів. І все це разом утворює розмаїтий букет народної культури.

У минулому, в умовах натурального господарства, коли одяг виготовлявся власноручно, він стійко зберігав традиційний крій, техніки оздоблення. На жаль, у багатьох місцевостях, навіть сільських, зникає традиційний одяг, а там, де він ще зберігся (у бабусиних скринях) господарі не дуже його цінують.

Більшість жіночих мистецьких колективів, у тому числі й фольклорних, одягають довгі запаски та блузки, вишиті нерідко далекими від народних місцевих традицій квітами на рукавах і на грудях. На головах (часто з коротко підстриженим волоссям) або ж немає головного убору, або ж одягаються однакові вінки, які особливо карикатурно виглядають на жінках літнього віку. Без коментарів і не здогадаєшся, звідки походить той чи інший колектив. Не віриться, що в тих краях нічого свого не збереглося, музейні дослідження показують інше: самі учасники та керівники мистецьких ансамблів часто не шанують свого місцевого вбрання і намагаються все переробити на один кшталт.

У традиційному ж одязі кожного села завжди були місцеві особливості, які відбивали смаки людей, вирізняли й підкреслювали кожну особистість. Слід пам'ятати, що народний одяг не лише захищав від дощу й холоду, але мав і символічне значення, визначав етнічну, соціальну, локальну, професійну приналежність та вік його носіїв. Одяг тісно пов'язаний з духовним життям народу, з його звичаями та обрядами. Після мови народне вбрання - найважливіша етнічна прикмета. Коли ми говоримо - українець, білорус, узбек, японець, то обов'язково хочеться побачити, у що він одягнений. Народне вбрання - витвір декоративно- прикладного мистецтва. Всі складники народного одягу позначені фантазією народного майстра, позбавлені випадкового і штучного. У численних народних піснях зустрічаються відомості про те, хто і як виготовляв одяг, з якої сировини, як його носили, як до нього ставилися люди. Зокрема, відбилися такі процеси, як прядіння, ткання, оздоблення одягу, а також його крій, назви окремих деталей. У минулому, власноручне виготовлення одягу з домотканого полотна чи сукна було звичним явищем. Майже в кожній сільській хаті стояв ткацький верстат. У кожній родині, і в заможній, і в бідній, мати привчала дочок змалку прясти, ткати, вишивати. Пряли дівчата вдома і на вечорницях, вишивали пасучи худобу або ж довгими осінніми та зимовими вечорами вдома, а під час роботи багато співали, складали пісні про своє життя і працю.

Ось як у Тараса Шевченка: У неділю не гуляла, та на шовки заробляла, та хустину вишивала, вишиваючи співала...

Виготовлення тканини в домашніх умовах, пошиття та оздоблення одягу - виснажлива праця, яку майже повністю виконували жінки. Особливо було важко їм у великих сім'ях, нерідко доводилося працювати ночами:

Ой пряду, пряду, спатоньки хочу, Ой, склоню я голівоньку, На білую постілоньку, Може я й засну.

Народні пісні донесли до нас відомості про технологію виготовлення одягу, згадуючи при цьому знаряддя ткацтва, матеріал, з якого вони зроблені. У піснях відбито і послідовність операцій виготовлення одягу. Зокрема, йдеться про те, як конопельки вибирають, тіпають, чешуть, прядуть і, нарешті, тчуть полотно. Як бачимо, довгий і складний шлях проходять коноплі і льон, аж поки не перетворяться у працьовитих жіночих руках на сорочки і рушники.

Головним невід'ємним складником народного вбрання є сорочка. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі, згідно зі звичаєм, якомога більше сорочок, вкладаючи в цю роботу свій мистецький хист і вміння. Пізніше, потрапляючи в чужий дім, до свекрухи, молода жінка вже не мала часу вишити собі сорочку. Тим-то весільну сорочку, вишиту ще замолоду, старі жінки ще й тепер часто зберігають як найдорожчу пам'ятку, показуючи її дітям, онукам і залишаючи собі на смерть. На будень шили сорочки з грубого й сірого полотна, а на свято - з тонкого та з багатим оздобленням. Хоч шити й вишивати уміли майже всі, проте в заможних родинах дівчата мали більше вільного часу й можливості для праці на себе. Тому соціальна нерівність відбилась і в одязі.

А у тих багачок
Та й по сім сорочок,
А у мене одна,
Та й та біла щодня.
Я звечора намочу,
Опівночі полощу,
А до світа уберусь.
Ще й до хлопців сміюсь.

Людям завжди було властиве прагнення до краси, тому гарний чепурний одяг, зароблений чесною працею, вони носили з почуттям гідності. Навіть найбідніший селянин у свято прибирався у чистий одяг. У одній з пісень дівчина, коли її парубок порівнює з панною, не дуже тому радіє, бо в неї інший ідеал, і з гордістю відповідає: А я не панна, я господиня, В мене полотен повная скриня. Повная скриня полотен і сорочок - це не тільки ознака достатку, але й працьовитості, бо все те виготовлялося в минулому, як правило, власноручно. Про це йдеться і в народній пісні:

Кума до куми приходила,
Кума кумі говорила:
Позич, кумо, сорочечку,
Хоч плоскінну та додільну,
З широкими подолами,
З вишитими рукавами!
Кума кумі одказала:
Зима була, - чом не пряла?
Весна була - чом не ткала?
Літо було - чом не білила?
Осінь була - чом не пошила?

Потяг до гарного одягу найбільше властивий молоді:

Ой мамо, люблю Гриця,
Люблю Гриця чорнобривця,
Сива шапка до лиця,
Люблю Гриця молодця!

Або:

Кожух білий, комір чорний,
Хлопець гарний ще й моторний.

Або ще:

А в нашого Василя вишивані рукава,

Вишиваний комірець і сам хлопець молодець. Без уваги жіночий одяг не лишають і чоловіки, особливо коли помічають якісь недоладності.

Моя жінка знакомита - Задрипана ззаду свита. На Україні існують численні повір'я, звичаї та обряди, пов'язані з виготовленням та носінням сорочок. Дівчата часто вишивали сорочки та хустки своїм коханим, нареченим. А вже ж тая слава по всім городочку, Що дівчина козакові вишила сорочку. Вишиваючи сорочку чи хустину протягом кількох днів, а то й тижнів, кожна дівчина встигала багато передумати про того, хто її носитиме, про його та своє життя. Тим-то так тепло і ласкаво сказано в пісні:

А на нашій юлойці Всі купаві молодці. Та нема купавшого Над Василька нашого. На йому кошулейка Та як біль, біленькая, Та як біль, біленькая, Та як шовк тоненькая. Не дивуйте мні, люди,- Мені мати напряла. Мені мати напряла, А сестриця виткала, А милейка пошила Та й на мене наділа.

Крій та оздоблення сорочки в різних місцевостях мали свої особливості. Так, для СХІДНОЇ та ЦЕНТРАЛЬНОЇ України типовою є жіноча сорочка з широкими рукавами, круглим вирізом довкола шиї, напускною пазухою та виставленими подолками. У давнину вишивали одноколірними сірими, голубими чи коричневими нитками. Найпоширеніші техніки вишивання - "гладь", "мережка", "вирізування", "виколювання", "прутик". А з середини XIX ст. почали вишивати також червоними та чорними нитками, технікою "хрестик". Загалом тільки на ПОЛТАВЩИНІ відомо двадцять технік вишивки. Що ж до узорів, то їх безліч. Рідко можна знайти в селі дві однаково вишиті сорочки. Найчастіше шили біллю. Біль це зсукана вдвоє льняна чи конопляна нитка, вибілена більше, ніж саме полотно. Біллю вишивали весільні та святкові сорочки.

Малая нічка-петрівочка,
Та не виспалась наша дівочка.
Усю ніч не спала, біль сукала,
По горі ходила, біль білила,
Та до тої білі говорила:
Ой біле ж моя тонесенька,
Кому ти будеш вірнесенька?
Чи я тебе, біле, не білила?
Чи я тебе, біле, не золила?
Я над тобою, біле, ізниділа,
І всю петрівочку просиділа,
А я тебе, біле, шануватиму,
На великий празник надіватиму...


Насамперед вишивали рукав та низ сорочки. Найпоширеніші узори - "ламана гілка", "хміль", "зірки", "кривулька", "безконечник". На щодня жінки одягали чорну дергу або запаску, на свято - плахту хрещату, "червонятку", "синятку" та ін.. Плахти були повні (з крилами) і "станки" (пів плахти). Поверх плахт одягали попередницю або запаску. Було також багато різновидів очіпків і способів вив'язування хусток. Носили різної довжини керсетки, оздоблені за допомогою аплікації або вишивки.

Чоловіча сорочка завжди заправлялася в широкі штани-шаровари. Взимку жінки одягали свити, юпки (різновид свити), кожушанки, кожухи, а чоловіки - жупани, киреї, кожухи. Взувалися чоловіки та жінки в чорні, червоні та жовті чоботи. А з прикрас обов'язковими були червоні коралі та дукачі. Такий в основному характер народного вбрання НАДДНІПРЯНЩИНИ..

Загалом, історично склалося так, що жіноче вбрання центральних областей стало образом-символом України. Адже саме такою, у білій вишиваній сорочці і барвистому вінку з різнокольоровими стрічками та рясним червоним намистом на грудях, знають її і в широкім світі завдяки виступам Державного Українського народного хору імені Григорія Верьовки, ансамблю танцю ім. Павла Вірського та інших мистецьких колективів.

В українців, як і в багатьох інших народів, зберігся давній звичай ховати небіжчика в сорочці - "наряджати на смерть". Для цього стара жінка заздалегідь готувала гарну сорочку. Надінь мені ільняну сорочку, Сховай мене в вишневім садочку.

Ніде, мила, льняної узяти,
Будеш, мила, в плоскінній лежати...

В багатьох селах і нині живе гарний звичай дарувати чоботи майбутній тещі на весіллі. Добрі чоботи та черевики в минулому мав не кожний, тому їх берегли і взували лише на свята та в церкву.

Ой надіну черевики
Та й піду я на музики.
Черевички мої,
Та й Іван при мені,
То ж то милий, то ж то любий
Сподобався мені!

Як ми вже зазначали, народний одяг кожної місцевості формувався під впливом історичних, соціально-економічних та природних умов. В межах великої території нашої держави поєдналися в одне ціле і степ, і ліс і гори, зберігаючи при цьому свою самобутність. Отже, розглянемо їх окремо.

ПОЛІССЯ. Регіон Полісся в минулому був найвідсталішим серед інших (через бездоріжжя, віддаленість від великих міст). Різні райони жили відособлено, тож і характер народної культури в них різний. В одязі тут збереглося чимало праслов'янських рис. На волинському Поліссі це "вуставкові" чоловічі й жіночі сорочки, з відкладним чи стоячим (пізніше) коміром. На свято рукава, комір і чохли таких сорочок прикрашалися червоними суцільними або ж орнаментальними смугами з вкрапленням вузьких синіх та жовтих смуг, витканих чи вишитих технікою "занизування" або ж "настилування".

На відміну від центральних районів, на правобережному Поліссі не було нагрудного одягу, керсетів. Поряд з білими рясними спідницями носили вовняні літники, андараки, бурки, саяни, рандюхи - одноколірні, смугасті та в клітину, з чотирьох-п'яти пілок (полотнищ). Білі фартухи з трьох пілок мали таке ж оздоблення, як на сорочках. На свято одягали вовняні (подібні до килимів) запаски.

На київському ж Поліссі, як перехідній території до лівобережного Полісся та центральних районів, були поширені керсетки та, поряд з літниками, картаті плахти. Майже на всій території волинського Полісся поділ сорочки не виставлявся з-під поясного одягу. Тут, як ніде, довго зберігався в побуті жіночий головний убір - намітка, з різними способами вив'язування.' Чоловіки носили сукняні шапки-рогатки, мегерки, шоломки, солом'яні брилі. Давні чоловічі сорочки за кроєм і оздобленням, були подібні до жіночих, заправлялися у вузькі білі або ж пошиті із фарбованих тканин штани. В холод жінки та чоловіки одягали білі, сірі та коричневі свити ("до вусів", "до заборів"), оздоблені вовняним кольоровим шнуром або вишивкою.

Побутували білі та коричневі кожухи вільного крою і підрізані по талії, оздоблені смушком, вишивкою кольоровими вовняними нитками. Підперізувались поліщуки вовняними кольоровими крайками та поясами. Цілорічно ходили в ликових постолах, а також у чорних чоботях та черевиках.

Народне вбрання лівобережного Полісся за кроєм та оздобленням має багато спільного з одягом центральних районів України. В жіночих сорочках - круглий призбираний виріз горловини, виставлявся щедро оздоблений поділ сорочки. Давні чоловічі й жіночі сорочки вишивали біллю. Носили тут картаті плахти, вовняні запаски, різноманітні широкі спідниці, в деяких районах з пришитими нагрудниками. На відміну від правобережного Полісся, свити й кожухи тут мало оздоблювались.

Крім наміток, жінки носили різноманітні очіпки, доморобні та крамні хустки, а чоловіки - смушеві шапки та солом'яні брилі. Взуття було таке ж, як і на правобережному Поліссі.

З такої загальної характеристики одягу великого за територією регіону - Полісся, випливає, що одягаючи мистецький колектив, слід зважати на місцеві особливості. Літник не можна переносити на схід, далі від київського Полісся, так само плахту не слід одягати колективам Житомирщини і далі на захід.

ПОДІЛЛЯ за характером народної культури можна умовно поділити на західне, східне та Подністров'я. Для одягу північних районів властивий чорний колір вишивки та поясний незшитий одяг - горбатка. На південному Подністров'ї - червоний колір вишивки і горбаток - гунь. Для всього Поділля характерна одноколірна та у вузькі кольорові смуги горбатка. На півночі західного Поділля, як і на правобережному Поліссі та Волині, носили літники, запаски. В давніх подільських сорочках, крім рукавів і на грудях, вишивали поздовжніми смугами і спинку сорочки. Найпоширенішою технікою вишивки була тут лічильна гладь, низь, мережка, пізніше - вишивка бісером. У кінці XIX ст. горбатку витіснили спідниці, замість фартуха підв'язувалися хусткою. Жіночі свити рясно призбирувалися біля талії, а гуньки розширювалися донизу. Одяг Поділля в окремих районах мав спільні риси з одягом Буковини, Покуття, Волині.

У КАРПАТАХ та ПРИКАРПАТТІ ледве чи не кожне село має свій одяг. Для ГУЦУЛЬСЬКОГО жіночого одягу характерні довгі сорочки з рясним призбируванням біля горловини, незшиті запаски червоного та інших кольорів. Жіночі кептарі й сардаки подібні до чоловічих. Порівнюючи з поліськими, прикраси гуцулок багатші: дукачі, згарди, шелести, різноманітне намисто, чільця для дівчат. Гуцульська сукняна гуня нагадує плащеподібний одяг княжої доби. Гуцулки на очіпок одягають також перемітку, рантух, хустки. Доповнюють одяг вовняні сумки - тайстри, у чоловіків - шкіряні тобівки.

В одязі БОЙКІВ кольори стриманіші. По всій території поширені вуставкові та безвуставкові- сорочки, які мають розріз горловини збоку на плечі, комір відкладний та стоячий. Давні сорочки вишивали низинним стібом чорного кольору, пізніше почали добавляти червону та синю нитки. В гірських районах вишивали на брижах (зібраних на нитку комірі, чохлах).

Бойкині, подібно до поліщучок, носять рясно призбирані біля пояса білі спідниці. В холод одягають лейбики, курти, бунди. Очіпки оздоблювались по-різному. Вони обов'язково входили у весільний посаг нареченої. Як і гуцули, бойки носили шкіряні постоли.

ЛЕМКИНІ носять короткі сорочки і спідниці (фартухи), поверх них - вишиті запаски. З плечового одягу у лемків є лейбики, камізельки. Жіноча сорочка ЗАКАРПАТТЯ має рукав, унизу призбираний, що розходиться ліхтариком. У багатьох районах до сорочки одягали плат - фартух. Узори вишивали на рукавах, на плечі та зап'ясті. Як і по всій Україні, зимою одягали кожухи й гуні.

Окремого розгляду заслуговує ПІВДЕНЬ України з численним робітничим населенням вихідців з різних областей України та Росії. На півдні свого часу поселилося чимало сербів, греків, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Проте українці все ж переважають, вони ж найбільше й зберегли свій традиційний одяг. Великий вплив на селянський одяг півдня України мав одяг робітників. Разом з тим, в одязі робітників були помітні впливи селянського. Додільна сорочка з домашнього або крамного полотна найчастіше вишивалася червоно-чорними нитками хрестиком. Керсетки, спідниці, хустки виготовлялися з крамної тканини. За кроєм, способом носіння одяг півдня України найближчий до одягу Наддніпрянщини.

Поряд із домотканою матерією, яка переважала в сільському побуті і використовувалась для пошиття одягу, була й так звана крамна, купована матерія фабричного виробництва.

Брешете, дружки-панянки!
В мене сорочка з китайки,
Мене мати виряджала,
Із скрині сорочку давала.

Китайка (шовк) була дорожча від полотна і нерідко становила предмет гордощів сільських парубків і дівчат.

Що на дівочках плаття -
Все клин та китайка,
Все клин та китайка
Да зеленая байка.

Або:

Там дівчинонька хусточки шила,
Та шила хусточки із китаєчки.

З кінця XIX ст. у побуті села з'являється також коленкор (перкаль) - біла бавовняна тканина фабричного виробу. Відбувається процес поступового посилення впливу на село міської культури. З дорогих, переважно заморських тканин з давніх-давен шила одяг козацька старшина.

Оце ж тобі, пане Саво,
Сукні-адамашки,
Що ти нажив, вражий сину,
З козацької ласки.

Отже, маємо чим пишатися і що показати людям. Але постає питання: як зберегти цю багату культурну спадщину, щоб вона не лежала мертвим скарбом у запасниках музеїв? - Це тема окремої розмови, а тут ще раз наголосимо: насамперед про народний автентичний одяг мають постійно дбати аматорські фольклорні ансамблі, які є в кожному районі і культивують народну пісню, танець і звичаї свого краю. Саме тут, на сцені народний одяг виграє всіма барвами, надаючи колективам яскравого святкового вигляду.

І це справа реальна, прикладів є чимало. Адже зрозуміло, що до одягу фабричного, купленого в крамниці, не може виявлятися такої уваги і шанобливого ставлення, як до виготовленого власноручно. Це майже те саме, що порівняти випадкового перехожого з родичем або сусідом. Чи не в цьому криється одна з причин того, що купованим одягом люди особливо не дорожать і часто змінюють його на догоду примхам швидкоплинної моди? Та й справді,- які спогади чи асоціації може викликати стандартизований костюм, виготовлений хтозна-де і хтозна-ким? Якщо ним і дорожить наш молодий сучасник, то хіба лише через емблему модної закордонної фірми. Але вийде костюм із моди, і його викинуть без жалю. Реліквією він не стане.

Останніми роками спостерігається підвищення інтересу широкої громадськості до традиційного народного мистецтва. На ярмарках та виставках народних ремесел в музеях народної архітектури та побуту, на святі "Країна мрій", що на "Співочому полі" Києва, вишиванки користуються підвищеним попитом як серед людей літнього віку, так і серед молоді. В якійсь мірі це має, ми б сказали, демонстративний характер і показує, що українці, навіть в урбанізованому російськомовному оточенні великого міста все ж пам'ятають, хто вони є, і не мають бажання перетворюватися на безлику стандартизовану людську масу.

Лідія ОРЕЛ

етнограф, старший науковий співробітник Національного музею народної архітектури і побуту України, Заслужений працівник культури України