Вітаємо

Вітаємо на сайті «Український одяг» порталу Український сувенір.

З давних часів на Україні одяг мав не тільки практичне призначення, але й велику етнічну та естетичну суть. У кожному регіоні нашої держави були свої унікальні звичаї, обряди та костюми. До різних свят використовувався свій окремий одяг. Всі костюми виготовлялися вручну, починаючи з вирощування рослин (конопель чи льону), виготовлення тканин та ниток, фарбування і пошиття одягу, закінчуючи вишивкою та оздобленням. Український одяг завжди був від природи – як по складу та виготовленню, так і по візерунках вишивки і крою. Кожен регіон або навіть окремі села вносили щось своє у декорування костюму.

Сьогодні цей великий пласт нашої історії та традиційної культури творчій колектив Українського Сувеніру намагається зберегти документально і відтворити практично давні техніки пошиття одягу та вишивання. При розробці нових стилів і технік пошиття одягу ми намагаємось зберегти оригінальність і неповторність вишивки усіх регіонів нашої країни.

Сьогодні Український Сувенір має великий досвід у створенні українського народного одягу, адаптації традиційного крою та вишивки до сучасного одягу і пропонує велику власну колекцію унікальних моделей чоловічого, жіночого та дитячого одягу.

Також пропонуємо постільну білизну та хрестильні набори.

Завітайте до нашої крамниці українських сувенірів яка налічує більше 5000 позицій традиційних промислів, подарунків, виробів ткацтва та всього, що пов'язано з культурою україни!

Спробуйте відчуття натуральної тканини та природнього крою – оберіть свій оригінальний костюм чи замовте щось унікальне тільки для себе.

Галерея виробів творчої майстерні Український Сувенір

Об'яви

  • Записи

Опубліковувач

«Повернутися

Словник термінів українського одягу

Основні поняття

Одяг— штучне покриття людського тіла. У широкому розумінні слова — це сукупність пред­метів (із тканини, хутра, шкіри та інших матеріа­лів), які одягають на тіло, а такожголовні убори, взуття, рукавиці.Доповнюють одяг змінні прикраси.Виходячи з основного призначення — захисту тіла людини від негативних впливів зов­нішнього середовища — в процесі історичного розвитку людського суспільства функції одягу уск­ладнювалися та урізноманітнювалися. Уже на ран­ніх етапах свого існування одяг виконувавзнако­ву(сигнифікативну),ритуально-обрядовута магічнуфункції, вказував настатевий, віковий тасуспільнийстан людини, з часом вказував на етнічнутакласовуфункції, стававнаціональ­нимсимволом. В одязі реалізовувалися не тільки матеріальні, духовнітаестетичніпотреби лю­дини. Одяг відігравав важливу роль у святах та об­рядах, був носієметнопсихології,давав уявлення про прекрасне, про естетичні уподобання народу. Одяг демонстрував художню обдарованість і ви­могливість народних майстрів.

Усі види одягу розвивалися від його двох пер­вісних типів:плечового(накинута на плечі шку­ра; накидка, сплетена з трави, листя пір'я) іпояс­ного(різні настегнові пов'язки). Згодом плечовий одяг набув різноманітних форм у вигляді сорочок, плащів, різних варіантів верхнього одягу; пояс­ний — спідниць, штанів тощо. З опануванням лю­диною прядіння, плетіння, ткацтва основними ма­теріалами для одягу стали тканини. Еволюція одя­гу відбувалася залежно від географічного середови­ща, форм господарства, суспільних відносин, куль­тури. Уже на ранніх етапах історії одяг відображав етнічні особливості (родові, племінні), а згодом і національні, включаючи локальні варіанти. Зокре­ма український національний одяг мав локальні особливості, характерні для різних регіонів.

За способом виготовлення одяг розподіляється на шитий і нешитий.Нешитий— виготовляється з одного або кількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок — фібул, пояса. Шитийодяг — це такий, деталі якого скріплю­ються різними швами, стає подальшим етапом у розвитку нешитого одягу. Він може бути глухий або розпашний, за кроєм — тунікоподібний, до стану тощо.

По розташуванню на людському стані одяг роз­поділяється нанатільний, нагрудний, стегно­вийтощо. З давніх часів одяг розподіляється на верхнійтанижній.Цей розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті, на вулиці, в будень, на свята (до церкви) тощо.

Комплекс одягу — набір обов'язкових (тради­ційних) елементів одягу певного регіону або соці­альної групи населення конкретного народу (ет­нічної групи), який сформувався в процесі істо­ричного розвитку.

Костюм — (фр.costume від іт. costume, бук­вально — звичай) — стильове об'єднання різних елементів одягу, певний його комплект, що склада­ється з одягу, який покриває тіло, головного убору, зачіски, прикрас. Таке художньо-стильове поєд­нання відбувається за конкретними функціональ­ними, етнічними, соціальними, історичними озна­ками.

Національний костюм— комплекс (набір) традиційного одягу конкретного народу, що склав­ся в період завершення феодальної епохи та пере­ходу до капіталізму. Цей період характеризується розквітом домашнього та ремісничого виробниц­тва, стійкістю традиційних форм культури. Націо­нальний костюм виражає конкретну націю, він є проявом національної культури — символом кон­кретного етносу, одним із виявів національної са­мосвідомості.

Український традиційний костюм— бага­тогранне явище культури, що формувалося впро­довж непростої історії українського народу, в кон­кретних природно-кліматичних, соціально-еконо­мічних та побутових умовах. У традиційному укра­їнському костюмі відбилася спільність походжен­ня східнослов'янських народів, тривалі взаємодії з культурою сусідніх слов'янських та неслов'янських народів. За загальної спорідненості елементів і форм костюма на всій етнічній території України він відзначається великим розмаїттям і багатством комплексів та типів.

Галерея традиційного українського одягу ()

 

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ

Єдиним видом натільного жіночого та чолові­чого народного одягу в Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

Сорочка— термін, поширений не лише серед українців, але й серед інших слов'янських народів. Це один із найдавніших елементів одягу. Сорочка (сорочиця) в період Київської Русі означала як на­тільний, так і верхній одяг або одяг взагалі, шилась з полотна та з сукна. Східнослов'янська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість локальних варіантів крою, орнаментації та відпо­відала одному чи водночас кільком цільовим приз­наченням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші архаїчні пожнивні, і повсякденні со­рочки, які ще у XIX ст. нерідко були єдиним одя­гом дівчат і парубків до певного віку. Чоловічі і жі­ночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типа­ми сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX — початку XX ст., були тунікоподібні, з плечо­вими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялась у засобах поєд­нання плечової вставки та рукавів зі станом, у роз­мірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні комі­ра та низу рукавів — манжет, у горизонтальному та вертикальному членуванні стану сорочки. Роз­мір деталей, кількість полотнищ стану залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності сорочкам нада­вала і їхня орнаментація. Орнамент виконувався технікою ткацтва або вишивки і був одним із важ­ливих виявів специфіки культури та психології на­роду, відбивав його етнічну історію, місцеві риси та спільні елементи з орнаментом інших народів. Забезпечення чоловіка та інших членів родини бі­лизною покладалось за традицією на дружину. Молодий приносив у дім із рідної сім'ї дві-три со­рочки. Після заручин наречена готувала для май­бутнього чоловіка білизну, і нерідко вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

Чоловічі сорочки ()

 

СТЕГНОВИЙ (ПОЯСНИЙ) одяг

Стегновий одяг прикривав нижню частину тіла та одягався безпосередньо на сорочку.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг — штани (гачі, гащі, ногавиці, шаровари) різноманіт­ної форми та крою, хоча і відомі різним народам із глибокої давнини, порівняно з іншими компонен­тами одягу — явище більш пізнє. їх поширення на різних територіях відбувалося поступово і було пов'язане з такими факторами, як поява верхової їзди. Скажімо, поява кінноти у військовій справі, просування людини у холодніші кліматичні зони, з розвитком орного способу обробітки землі тощо. Ще в середині XIX ст. на території України носін­ня штанів вважалось ознакою соціально-вікової зрілості. їх одягали парубки після 15 років. Штани шили з грубого доморобного полотна — «дев'ятки» чи «десятки» білого кольору або з вибійчаним ма­люнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани шили з білої вовняної тканини, в західних областях України з домороб­ного валяного білого сукна, коричневого або черво­ного кольорів. Заможніше населення використову­вало для штанів куповані тканини — синю китай­ку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб по­єднання двох холош, тобто форма дна з ромбо­видним, прямокутним, трикутним або безклин- ним дном. Різновид крою визначався і кількістю швів, шириною штанів, довжиною холоші, спосо­бом утримання на талії за допомогою очкура, ре­меня, вшитого пояса тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправля­лася в них, з вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Назви чоловічого стегнового одягу у східних слов'ян, зокрема і безпосередньо в українців, неод­накові і не завжди мають слов'янське походження.

Гачі («гащі», «ногавиці») — найдавніші загаль­нослов'янські назви чоловічих штанів. У період Ки­ївської Русі вони складались із двох окремих час­тин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Гачі («холошні», «ногавиці») — вузькі штани, які набу­ли поширення у західних та південних слов'ян. В Україні в кінці XIX — на початку XX ст. вони побу­тували в західних та південних областях, а зараз побутують серед болгарських мешканців України.

Шаровари— термін персидського походжен­ня. Широкі штани — шаровари здавна відомі на­родам, що займали степову частину Східної Євро­пи. Старовинні широкі шаровари складали обов'язкову частину одягу українського запорозь­кого козацтва і були близькі за формою до тюрк­ських. У другій половині XIX ст. шаровари уже зни­кають. Однак, широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., по­ки на зміну їм не прийшли брюки міського крою. Широкі штани побутували і у кавказьких народів, кримських татар, болгар, сербів. У росіян цей тип поширений серед населення, яке перебувало у без­посередній близькості до кочових народів Східної Європи, а також народів Азії та Кавказу, де такий крій переважав.

Жіночий стегновий (поясний) одяг— за­паска, дерга, андарак, літник, фартух, спідниця. В українському жіночому костюмі у другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається кілька способів виготовлення стегнового одягу — за допо­могою незшитих, частково зшитих та зшитих пря­мокутних полотнищ саморобної вовняної ткани­ни.Незшитий(розпашний) стегновий одяг (запас­ка, плахта, горботка) складався з одного або двох полотнищ (одно- або двоплатовий). Сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню частину тіла,— архаїчний і спільний для східнослов'янських народів комплекс жіночого одягу. Різні типи незшитого та частково зшитого українського жіночого стегнового одягу зберіга­ють дуже давні форми, їхнє удосконалення відбу­валося за рахунок розвитку прийомів народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Роз- пашний одно- та двоплатовий поясний україн­ський одяг має спільні риси з румунською і мол­давською «катринце», з болгарськими «пристілка- ми», що свідчить про його раннє загальнос­лов'янське коріння.Зшитийстегновий одяг — спідниця, анадарак, літник, димка, фартух, кабат. У центральних областях України він побутував із незшитими формами. В північних лісових районах українського Полісся, а також в ряді західних об­ластей (наприклад, Закарпаття, Львівщина) спід­ниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. Спідниці шились у 3-4 пілки з домороб­них вовняних, напіввовняних, полотняних тканин, а з розвитком мануфактури — і з фабричних мате­ріалів. Вони мали різноманітні колористичні та ор­наментальні рішення, а також різні назви.

Андарак— спідниця з вовняної або напіввов- няної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по низу прикра­шалися широкою смугою тканого та вишитого ор­наменту. Червоний, прикрашений орнаментом анадарак побутував на півночі Чернігівщини. Ан- дараком називали і спідниці із смугастої самороб­ної тканини на Поліссі.

Аерга («опинка», «обгортка», «горботка», «фо- та» тощо) — одноплатовий розпашний жіночий одяг. Шився він переважно із доморобної вовня­ної тканини. Отримав розповсюдження на Поділ­лі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Цей тип поясного одягу мав значну різноманіт­ність варіантів тканого малюнка, кольорового рі­шення, розмірів і способів носіння.

Мімка («мальованка») — спідниця із самороб­ного полотна з вибійчаним малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Запаска— найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Вона була по­ширена майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Здебільшого цей тип одягу складався з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини —двоплатова запаска.На Подніпров'ї дві запаски були у вигляді досить тов­стого неваляного однотонного сукна різної шири­ни, переважно чорного та синього кольорів. Спо­чатку пов'язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). По­переду закріплювалася друга, вужча і коротша, си­нього кольору запаска — «попередниця». Цей тип двоплатової запаски зберігся в другій половині XIX ст. на території середнього Подніпров'я як повсяк­денний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орна­ментом або вишивкою, розташованими у нижній частині.

Саморобні двоплатові запаски інших районів України відрізнялися художнім вирішенням. Вся площина запаски-попередниці Поділля рівномір­но заповнювалася тканим або вишитим орнамен­том. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові запаски. За­паски Придністров'я, Прикарпаття та Карпат бу­ли заткані поперечними або поздовжніми поліх­ромними смугами, часом з додаванням металевої нитки (сухозлоті). На Поліссі біла полотняна за­паска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував іфар­тух,який носили з різними типами стегнового одягу (зшитими чи незшитими). Його робили ча­сом із дуже дорогих, купованих святкових тка­нин, частіше привізних (парчі, візерункового шовку, шерсті).

«Кабат»(«сукня») — яскрава вибійчана гофро­вана спідниця у лемків.

Аітник— смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця поліського ти­пу. Побутувала на київському та житомирському Поліссі, на території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п'ять- шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта— частково зшитий, розпашний свят­ковий стегновий жіночий одяг українців серед­нього Подніпров'я. Плахта, як і російська поньова, спільний для східних слов'ян термін, що означає плат, полотнище тканини. Цей тип стегнового одягу має дуже давнє походження, а в XVIII—XIX ст.— це невід'ємна частина центрального україн­ського жіночого національного костюма. Плахта виконувалась із двох полотнищ («гривок») барвис­тої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті «крила» («криси») перегинались і вільно звисали з боків. Іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кін- ці-крила позаду розходилися і з-під них було вид­но зшиту половину плахти. Щоб малюнок вихо­див на лице, кожну пілку плахти ткали до полови­ни на лице, а з половини навиворіт. На свято у за­можних родинах носили дорогі святкові плахти, а попереду пов'язували важку з узорами вовняну або парчеву запаску.

Фартух— біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),

Щорц— смугаста (на білому тлі) яскрава спід­ниця Львівської області.

 

НАГРУДНИЙ ОДЯГ

В українському традиційному костюмі безпо­середньо на сорочку одягався нагрудний одяг, що прикривав верхню частину людського тіла і вираз­но впливав на загальний силует. Цей тип одягу міг бути без рукавів і з рукавами. Тобто безрукавки і «кохти» з рукавами. Еволюція нагрудного одягу відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Безрукавки демонструють велику різноманітність народного одягу в Україні. Розмаїття безрукавок представлено за рахунок використання різних ма­теріалів, крою, художніх прийомів. У різних місце­востях України вони мали свою специфіку стосов­но довжини і пропорцій.

Кептар— хутряна безрукавка населення Кар­пат та Прикарпаття. Вона мала значну локальну різноманітність стосовно довжини та художніх прийомів оформлення.

Керсетка— безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров'ї. Вона мала локальні ва­ріанти пропорцій, довжини, декорування. Керсет­ка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігів­щині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщи­на). Класичних, найрозвиненіших форм набула керсетка у другій половині XIX ст., коли установи­лися не лише основні принципи її крою, а чітко визначилися їхні локальні особливості стосовно пропорцій, колориту, оздоблення.

Аейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка («куртка», одяг піджачного типу) — наг­рудний одяг з рукавами, відомий в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст. Переважно ви­конувався із фабричних тканин і повторював фор­му і крій місцевих безрукавок.

 

ВЕРХНІЙ ОДЯГ

Верхній одяг в Україні в кінці XIX — на почат­ку XX ст. був надзвичайно різноманітний. Різні типи традиційного верхнього одягу відповідали специфіці природно-кліматичних умов, характе­ру господарсько-трудової діяльності, соціальному становищу різних верств. На верхньому одязі особливо яскраво відбилися етнокультурні взає­мовпливи. Верхній традиційний одяг поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. У зв'язку з кліматичними особливостями регіону найбільшого поширення в українців набув осін- ньо-весняний вид верхнього одягу, розвиток яко­го відбувався шляхом тісного взаємозв'язку з одя­гом інших народів, а також шляхом використан­ня народними майстрами значної різноманітнос­ті матеріалів, форм (пропорцій, довжини), конструктивно-художніх прийомів. За матеріалом осінньо-весняний традиційний верхній одяг роз­поділявся на такий, що шився з домотканого ва­ляного сукна, і з купованих фабричних або при­візних тканин.

Осінньо-весняний одяг із домотканого сукна— давнішого походження. Найархаїчніший

—  глухий верхній одяг кінця XIX — початку XX ст.

—   в Україні практично не зафіксований. Розвитку набув розпашний його варіант. А така давня озна­ка, як відсутність рукавів, виявилася стійкішою і збереглася у верхньому сукняному одязі жителів Карпат.

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з домотканого сукна кінця XIX — початку XX ст. за­лежали від типу крою спинки і способу поєднан­ня її з передньою пілкою по лінії бокового шва. Виходячи з характеру цих двох визначальних мо­ментів, розрізняється верхній одяг:прямий,роз­ширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний), іприталений— з невідрізною спинкою або з частково чи повністю відрізною спинкою.

Традиційний верхній одяг із домоткано­го сукнане розрізався по лінії плеча, тобто вик­роювався з перегнутого полотнища («в перекидку»). Прямий найдавніший крій зберегли деякі види верхнього одягу з домотканого сукна ще на початку XX ст. в західних областях України. Од­ночасно з домотканим сукном заможне населен­ня Подніпров'я здавна використовувало для вер­хнього одягу привізні тканини, а з розвитком віт­чизняного мануфактурного виробництва — і міс­цевого виготовлення. Одяг із різних за своїми властивостями, часто досить легких купованих тканин в кліматичних умовах України відігравав роль верхнього протягом значної частини року. Широкого розповсюдження і розвитку такий одяг набув серед населення сіл, розташованих не­подалік від торговельних центрів. У XVIII — пер­шій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, узорний штоф, китайку, сірий черкасин, репс. Для оздоблення використовували кольоровий оксамит, парчу, які завозилися із західноєвропейських країн і зі Схо­ду. Одяг із купованих тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а та­кож сильно розширеним донизу — вільного хала- топодібного крою. Шився на підкладці. За потре­бою (залежно від призначення) утеплювався тон­ким шаром клоччя або вати.

Верхній зимовий одягукраїнців, як і інших слов'янських народів, виготовлявся з овечих шкір, що було зумовлено розвинутим вівчарством і клі­матичними умовами.

Відлога («затулок», «кобка», «каптур», «бороди- ця») — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Його у негоду накидали на голову, прикриваючи обличчя.

Гугля— подовжена прямоспинна одежа із бі­лого сукна без рукавів. Старовинний, з білого до­моробного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня— гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого доморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.

Жупан— давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою час­тиною святкового чоловічого або жіночого укра­їнського костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Жупан був ознакою замож­ності. Шили його з дорогої шовкової тканини — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, пе­реважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісто­чок), приталений, з призбираною спинкою і по­лами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на по­лотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, ки­шені обшивалися кольоровою тканиною, прик­рашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришива­лися ґудзики.

Характеризуючи народний одяг кінця XIX ст., Б. Познанський писав: «Навряд чи можна побачити у м. Біла Церква Київської губернії молодиць, одяг­нених у жупан із темно-синього сукна з парчевим широким відкладним коміром у вигляді пелерини, з такими ж парчевими відлогами на грудях, манжета­ми та галунами на бокових стачках біля початку зборів. У парчевому під наміткою очіпку і червоних чоботах». Жупан носили з кунтушем з відкидними рукавами і прорізами для рук. Якщо кунтуш не увійшов до селянського вжитку, то жупан, який з часом почали носити зі свитою, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського на­селення Подніпров'я, ставши прототипом подаль­шого виду одягу з фабричних тканин — «юпки», що з часом увійшла в широкий вжиток.

Козачка— місцева назва свити з підрізними бочками на Полтавщині.

Капота— старовинний верхній одяг із купо­ваних тканин, подібний на жупан; його носила найбільш заможна частина жінок і чоловіків на селі як святковий одяг. Капота була довшою і об'ємнішою од жупана, з глибоким заходом, віль­на у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим комі­ром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тка­нини — однотонної (червоної, рожевої, блакит­ної) чи з розводами та «фантастичними» квітами. Капота виходить із ужитку у другій половині XIX ст., однак її конструктивно-художні особли­вості— виразність форми і оздоблення, викорис­тання орнаментальних тканин — набули розвитку і застосування в елементах костюма, що побутував на рубежі XIX і XX ст.

Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) — плащоподібний одяг однотипного крою. Керея побутувала на всій території України в XIX ст. Шилася з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґа­тунку — рядовини, чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого ко­міра пришивався прикрашений вишивкою капю­шон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався по­ясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.

Кобеняк— розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.

Кожух нагольний— некритий зимовий одяг із овечих шкур, що був поширений в Україні у XIX ст. Кожух шився хутром досередини. В різних місце­востях України він мав свої особливості крою, про­порцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагальні ко­жухи були прямоспинні, розширені донизу — «ту- луб'ясті», «кульові» та приталені «під стан». Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чор­ний. Червоні кожухи мали у різних районах певні відтінки. На Чернігівщині — це оранжево-корич­невий, на Черкащині — червоно-коричневий. Ви­чинка білої овчини була якіснішою і дорогою, тож виробництво з неї кожухів зникає раніше. Вироби ж з червоно-дублених шкір тривалий час користу­ються попитом не тільки на місцевих, але й на від­далених ринках. Нагальні українські кожухи прик­рашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкі­ри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в'юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

Кожушанка («хутрянка», «хутро», «шушун») — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фаб­ричним сукном або напівсукном. Поширений у за­хідних та північних районах України. Прямоспин­ні форми зберіг верхній одяг із овчини в україн­ського населення Карпат. Кожушанки є різні — «кожухи», «кожушанки», безрукавні кожушки («кептарі», «камізолі», «бунди», «брушляки»), їх­ній крій і оздоблення співзвучні давнім архаїчним формам.

Кунтуш— старовинний, поширений серед східних слов'ян, а також угорців, поляків, народів Сходу верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шився кунтуш з дорогих Гатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які переки­далися через плечі на спину. Сукняний кунтуш, як і жупан, прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. В XIX ст. кунтуш зникає із побуту.

Курта («куртина», «куртка», «чекмінь») — ста­ровинний верхній чоловічий і жіночий одяг, схо­жий на російський кафтан, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився він із китайки, сірого демикатону, сукна. У другій половині XIX ст. його здебільшого носили вдома, під час роботи.

Куцина— на півночі Чернігівщини та Київщи­ни місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна навподіб «свити».

Манта— старовинного прямого крою довгий плащоподібний одяг, переважно з білого домороб­ного сукна, розкішно орнаментований. У кінці XIX— на початку XX ст. цей архаїчний тип вер­хнього одягу західних областей України викорис­товувався як обрядовий.

Опанча— верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, так званого «халатоподібно- го» типу. Ця назва має загальнослов'янські корені і пов'язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку Ігоревім». Широко розповсюдже­ний в Україні плащовий, халатоподібний одяг. Шився переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. У XIX ст. та­кий тип верхнього одягу використовувався в него­ду і одягався поверх інших видів вбрання, особли­во в дорогу.

Свита— приталений верхній одяг із домотка­ного сукна Різні види набули значного розвитку у центральних районах України у XIX ст.

Свита «до вусів»— невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій, анало­гічний російському одягу «с перехватом», «с пе- режимом». Зберігся в старовинних українських «свитах» («до двох вусів») Подніпров'я (див. ма­люнки А. Рігельмана, О. Сластіона), а також збе­рігся у свиті-«латусі» та свиті-«куниці» Полісся, в «кабаті» Західної України. Для такого одягу ха­рактерна об'ємність, опуклість за рахунок клинів («опуклих вусів»). На Подніпров'ї та Слобожан­щині стародавній крій свити отримав подальший розвиток. Спочатку вшивали третій клин («свита до трьох вусів»), а на рубежі XIX—XX ст. цей крій почав удосконалюватися завдяки розрізанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилась, і відповідно до цього зросла кіль­кість швів. Це призвело до появи приталеної «під стан» багатоклинної свити. Трикутні або у вигля­ді трапеції клини замінювалися глибокими, ча­сом подвійними складками. Шилася така свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче.

Свита «до рясів»— удосконалення прямос­пинного крою свити сталося через розширення нижньої частини і часткове підрізання спинки по лінії талії, а також вшивання прямокутних кли­нів («ряси», «забори», «брижі»). У свиті з підріз­ними бочками («з рясами і прохідкою») звужува­лася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки («старша фалда», «прохідка», «до­ріжка», «застібок»). Кількість зборок збільшува­лася за рахунок звужування верхньої частини свити у талії, а також завдяки введенню додатко­вих широких клинів у нижню частину. Свита зі зборами розвивалася паралельно з багатоклин- ною і широко побутувала на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст. На Подніпров'ї (переважно Пра­вобережжі) її шили з темно-коричневого, на По­ліссі та Поділлі — з білого або сірого домоткано­го сукна.

Свита «до заборів»(катанка) — свита з підріз­ними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров'я.

Сердак (нетик)— стародавній короткий пря­моспинний гуцульський верхній одяг із коричне­вого (зрідка червоного) домотканого валяного сук­на, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).

Сіряк— довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лі­вобережній Україні.

Халат— плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з ве­ликим виложистим коміром. Поширений на Под­ніпров'ї.

Чемліт— верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував серед селянства Київської губернії. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска— на лівобережжі Дніпра тип корот­кого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині вер­хній одяг, схожий на кабардинську черкеску з від­кидними рукавами.

Чуга— прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з імітованими ру­кавами. Поширений серед населення Карпат.

Чумарка («чемерка», «чемерина», «чама- ра») — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Ши­лася з тонкого чорного сукна або бавовняної тка­нини, прикрашалася тасьмою, китицями, петли­цями.

Шушун («шушпан», «халат», «бурнус») — ста­ровинний верхній одяг із купованих тканин, роз­ширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді і похилого віку заміжні селянки в центральних областях України одягали його на свято, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Цей тип бере своє походження з давніх загальнослов'янських видів одягу, що побутували і у містах, а з часом законсервувалися у селі. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вов­няної, шовкової тканини. Об'ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.

Юпка— одяг із купованих тканин. Поступово витісняє традиційний з домашнього сукна і старо­винний одяг із купованих імпортних тканин. Цей процес відбувається наприкінці XIX ст. у найроз­виненіших районах України з поширенням про­дукції місцевих мануфактур. Холості (неутеплені) або ватяні юпки «круглі ватяні кохти» (ватянки) розвивають місцеві традиції крою верхнього одя­гу з домотканого сукна. Збільшується кількість клинів і бантових або подвійних складок (накла­дів), спинка часом відрізається по лінії талії. Вико­ристовувалися однотонні або орнаментовані (тка­ним чи вибійчаним малюнком) фабричні ткани­ни. Верхня, дорогша і нарядніша тканина, дублю­валася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом і ватяною прокладкою, які пришивалися ручним швом, а згодом — машинною строчкою. Цей тип увібрав у себе крагці традиції народних конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та пропорціями, художньою та технологічною обробкою деталей і оздоблення.

Юпка баєва— святковий жіночий селянський верхній одяг Подніпров'я. Це давній тип верхньо­го вбрання з трьома клинами і великим відклад­ним коміром з тонкої червоної, синьої або зеленої «байки» (спеціального ворсистого сукна, раніше привізного, а з XVIII ст.— місцевого виробництва). Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.

 

ДОПОВНЕННЯ КОСТЮМА (аксесуари)

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикра­си— невід'ємна частина комплексу народного одя­гу кінця XIX — на початку XX ст., що пройшли три­валий шлях свого розвитку. Це призвело до значно­го різноманіття функцій, багатства матеріалів, форм, технік виконання, художніх рішень. Вони були яскравими виразниками локальної специфі­ки костюма, відбиваючи етнічну історію, етно­культурні взаємовпливи. В кінці XIX ст. у жіночому традиційному українському костюмі була непри­пустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас. Останні зберігають давні, спільні для трьох східнослов'янських народів риси. З ними пов'язано багато давніх традицій, вони вис­тупали вагомими компонентами в народних обря­дах, повір'ях, про що свідчать численні фольклорні записи.

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикраси були і виразниками естетичних поглядів. Ці важ­ливі декоративні елементи підкреслювали святко­вість або буденність комплексу, створювали ціліс­ний художній образ. Маючи певною мірою самос­тійне значення, кожний із додаткових елементів костюма може стати об'єктом спеціального дос­лідження етнографів та мистецтвознавців. Однак тільки при комплексному вивченні основних та допоміжних деталей одягу можливе відтворення народного традиційного костюма кінця XIX — по­чатку XX ст., тільки комплексний підхід спромож­ний розкрити його локальну специфіку, функціо­нальну та художню завершеність.

Пояс— один із обов'язкових елементів і одно­часно прикраса одягу східних слов'ян. У старос­лов'янських, переважно чоловічих похованнях, зрідка находили залишки тільки шкіряних поясів, досить вузьких, з мідними або срібними пряжка­ми, наконечниками та бляшками. Це наводить дослідників на думку, що плетені або ткані з нату­ральних волокон пояси в похованнях не зберігали­ся. В XIII—XV ст. дорогоцінні пояси були важли­вою соціальною ознакою, знаком феодальної гід­ності, прикрасою одягу князів, бояр. Золоті та зо­лочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси пе­редавалися у спадок, спеціально вносилися у май­нові описи. У XVI-—XVII ст. зміни в костюмі фео­дальної знаті здрібнили соціальну функцію пояса, та все ж його декоративна роль збереглася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояс виконував різноманітні функції. За до­помогою пояса закріплявся поясний та охоплю­вався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він стягував та захищав м'язи живота від розтягів під час тяжкої фізичної праці. На поясі носили різні предмети повсякденного вжитку. Він був своєрід­ним талісманом та прикрасою. Пояс — один із ви­дів народного мистецтва, нерідко він ставав непов­торним художнім виробом. На його давнє поход­ження вказує значна кількість повір'їв, що пов'яза­ні з поясом як талісманом. У слов'янських народів здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки — обереги, символи, емблеми. У XIX ст. в ор­наментацію пояса іноді вписували свої ініціали або ім'я (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. Неодноразово підкреслювало­ся і емблематичне значення народних орнаменто­ваних поясів українців.

Із поясом пов'язані і питання народної етики, а також обрядовості. За народними звичаями, ходи­ти без пояса (у некомплектному одязі) означало скомпрометувати себе.

Регіональну своєрідність народних традицій­них поясів кінця XIX — початку XX ст. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнамен­тація і колорит, а також способи пов'язування. По­яси виготовлялися з вовни, льону, коноплі, ткани­ни, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нит­ки. В кінці XIX — на початку XX ст. за розміром (особливо шириною) і призначенням можна виді­лити дві групи жіночих поясів. Це вузькі пояси — крайки та пояси широкі (до ЗО см), якими здебіль­шого підперезували різні види верхнього вбрання, а з часом керсетку.

За технікою виготовлення пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені.Пояси, ткані на до­щечках(на бердечці), могли бути одноколірними (без малюнка) або ж (частіше) пофарбованими в червоний чи зелений кольори, а також поліхром­ними, з виразним орнаментальним малюнком гео­метричного або рослинного характеру. Викінчува­лися пояси різноколірними торочками або вели­кими кулястими китицями (кутасами). Плетення поясів «по стіні»— особливий спосіб, у якому ви­користовують різні техніки — плетення або в'язання. Вони створювали цікавий зоровий ефект. Наприкінці XIX ст. найрозповсюдженішими поя­сами були вовняні саморобні, пофарбовані вручну у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Бідніша частина населення економічно відсталих північних районів носила нефарбовані білі пояси або лико чи- мотузочок.

Крім саморобних поясів, поширені були й поя­си, виготовлені міськими ремісниками.

Очкур— вузький пояс, шкіряний або з рослин­них волокон, який втягувався в обшивку («очкур- ню») широких штанів. Побутував він на Подніп­ров'ї.

Пояс-рушник— був обов'язковим для нарече­ної під час весільного обряду не тільки в українців, але й у інших східнослов'янських народів. На По­ліссі жінка за традицією дарувала чоловікові чер­воний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя (пристріту, наговорів, жіночих чарів). Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір'ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював свят­ковість одягу, був покажчиком заможності його власника.

Слуцькі пояси. Широкого розповсюдження у XVIII ст. серед багатих верств українського насе­лення, в тому числі серед козацької старшини, на­були пояси з дорогої тканини. На початку XVIII ст. шовкові, ткані золотом і сріблом пояси привозили в Україну з Китаю, Туреччини та Персії. Особли­во цінувалися персидські пояси з тонкого кашемі­ру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольо­рів і малюнків. У середині XVIII ст. на території Білорусі в м. Слуцьку була заснована одна з най­більших мануфактур з виробництва поясів. Попит на слуцькі пояси у другій половині XVIII ст. був ве­ликим не лише у Білорусі, але й у Росії та Україні, їх носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поя­сів була їхня двобічність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні шовкові, з рослин­ним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків. Мануфак­тура з виробництва золототканих поясів напри­кінці XVIII ст. поступово почала занепадати через відсутність місцевої сировини (шовку, золотої, срібної нитки), яку необхідно було ввозити з-за кордону. Однак, традиція використовувати широ­кі ткані пояси, у колориті і малюнку яких просте­жувалися східні мотиви, збереглася в Україні до кінця XX ст.

Черес— шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. «Пасок» на одну пряжку — «малий ре­мінь», на дві пряжки — «великий ремінь». І вели­кий ремінь на шість пряжок. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідя­ними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцуль­ської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок. З правого боку череса звичайно висів на мідяних ланцюжках «рекітязь» — гама­нець для зберігання грошей, «кресало» і «протич­ка» для люльки. З лівої сторони череса був прик­ріплений ігольник. З-під череса було видно «люль­ку» і «дармовіси» від гаманця. До широкого пояса на чотири-п'ять пряжок прикріплявся ще роговий «сугак» — пристрій для розв'язування вузлів, а та­кож складаний «бганий» ніж і металевий топірець. Через плече перевішувалася дерев'яна або рогова порожниця.

Черес з калитою— різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузько­го шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.

Галерея поясів ()

 

Головний убір.

В комплексах народного одягу особливе місце посідає головний убір. Він підсилює локальну специфіку одягу, підкреслює його свят­ковість або буденність, соціально-класові та вікові особливості, сімейний стан людини.

Дівочі зачіски.Мініатюри старих рукописів свідчать про те, що слов'янські дівчата носили роз­пущене волосся, розділене посередині проділом. Ця глибока традиція впродовж сторіч зберігалася в побуті українських дівчат. Для кінця XIX — по­чатку XX ст. це явище уже стає винятком і нерідко пов'язується з тим чи іншим обрядом. На Поділлі, зокрема, жінки розпускали волосся на знак жало­би під час похорон. На значній території України дівчата розпускали волосся на весіллях. Під час ро­боти волосся підв'язували або заплітали в коси. Для дівчат характерною була зачіска з однією або дво­ма косами. Зачіска в дрібненько сплетені косич­ки — «дрібниці» поширена була серед дівчат По­ділля, Київщини та Полтавщини. Подільські дівча­та заплітали волосся в багато попліток (дрібниці) і закладали на голові вінкоподібним способом. Дів­чата на Волині та Поділлі заплітали коси учетве­ро — «батіжком».

У деяких місцевостях Прикарпаття (Бойків- щина) був поширений старовинний звичай — своє власне волосся вдвічі подовжувати штучними «ко­сами» з червоної бавовняної волічки. На Гуцуль- щині дівчата заплітали волосся в косу разом з нит­кою «шваркою», на яку нанизували мосяжні ґуд­зики, що прикрашали косу. Щоб прикріпити косу, її густо і міцно оплітали ще червоною вовною — «попліткою». Для збереження зачіски «упліт» дів­чата прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стріч­кою, яку пов'язували на потилиці. Всю зачіску прикрашали різними живими квітами — «закоси­чували». На Закарпатті дівчата також заплітали во­лосся у дві коси — «плетіна». Голову перев'язували різнобарвною вовняною опояскою, а на потилиці звисали жмути з червоної вовни — «бовтиці». На Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси — «китки», які укладали довкруж голови на зразок вінка.

Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини ти­повим у святкові дні було заплітання волосся в од­ну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі — і в свято, і в будень дівчата заплі­тали волосся здебільшого у дві коси, які вільно спа­дали на спину, а під час роботи — закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кісок. Зафіксовані й складніші види зачісок. Нап­риклад, зачіска у зв'язки, при якій частина волосся спереду відділяється і розподіляється на прямий проділ та напускається на обидві сторони чола, ут­ворюючи так звані «начоси», кінці яких заклада­ються за вухами під коси. В коси вплітають кісни­ки у вигляді вузенької яскравої «стрічки» («шнур­ка», «стьожки»).

Звичай прикрашати голову квітами в Україні був дуже поширений. В народі так і говорили — «квітчатися». Дівчата, заплітаючи волосся у дві ко­си, обвивали їх навколо голови та закріплювали в них квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні уборивідрізнялися суттєво від жіночих. Їм притаманна велика різнорідність і пишність кольорів. Великою різноманітністю форм і оздоблень відзначалися дівочі головні ве­сільні убори. Характерна особливість дівочих го­ловних уборів полягала в тому, що маківка голови була завжди відкритою. Звідси й назва головного убору — вінкоподібний.

Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні, вінки звиті. Різним бу­ває матеріал (стрічки, плетені шнури, шовкова тканина, пташине пір'я, штучні та живі квіти), конструкція, форма і техніка виготовлення цього виду головного убору (від тоненької стрічки до ви­соких, складних за конструкцією вінків).

Вінки-шнуримали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпля­ли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків го­лови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різ­нокольорову тканину, що імітувала вінок (Київ­щина).

Вінкоподібне площинневбрання голови роби­лося обов'язково на твердій (іноді картонній) ос­нові, яка мала циліндричну форму. Часом на таку тверду основу у багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовко­вою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).

Вінки звитібули наступною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку та за коси. Цей святковий дівочий головний убір відзначався територіальними особ­ливостями. На середньому Подніпров'ї розмір кві­тів поступово зменшується в напрямку до потили­ці, в той час як в інших місцях (наприклад, на По­діллі) «квітчалися» в протилежному напрямку.

Вінок звитий, чубатий— такий, у якому ком­позиційний акцент спереду, залежно від призна­чення (на весілля або просто святковий). Звитий вінок міг бути більш-менш нарядним і складним. Він робився із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів і прикрашався сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольо­ри. Ззаду чіплями барвисті стрічки. Вінки на Захід­ній Україні прикрашали волічковими «уплітами», «ґерданами» з скляних намистинок, обрядові він­ки — листками позолоченого барвінку тощо.

Дівчата запинали голову попід бороду черво­ною узористою хустиною і, пов'язавши її на тім'ї, спускали кінці з тороками поза головою — «у пе­реміть». Попід хустку втикали з боків голови живі квіти («чічки»). На Івано-Франківщині дівчата прив'язували до кіс цілі жмутки червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі,— «уплітки».

Буковинські гуцулки носили вінки з стекляру­су і стрічок, штучних квітів і павиних пер — «ка- рабулі». На весілля вдягали головний убір за фор­мою шапочки, зроблений із гальонів, ґерданів та стрічок. Це головне накриття над чолом було оз­доблене круглими металевими бляшками, збо­ку — китицею із квітів, а верх — китицею з трави (ковилю).

На свята дівчата прикрашали коси квітами або дрібними перами, які вмочували в розтоплений віск і наклеювали позліткою («шумихою»). Зверху накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час роботи дівчата підв'язували волосся стрічками, пов'язками.

Лопатушка (на Полтавщині) складалася з ок­ремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шов­кової стрічки, які закріплювалися на твердій осно­ві циліндричної форми.

Пов'язка— закріплений на каркасі яскравий вовняний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди.За допомогою різнокольоро­вих стрічок дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов'язувалася на шиї (Чернігівщи­на, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця виготовляли з латуні, у вигляді низки то­неньких орнаментованих пластинок, що спадали на чоло. Чільця, що побутували в XIX ст. на Гуцуль- щині, зберегли багато архаїчних рис, які нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Галерея віночків та обручів ()

 

Зачіски та головні убори заміжніх жінок.

Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. Заміжні жінки не заплітали волосся в ко­си, а, розділивши надвоє, зав'язували у джгут, зви­вали у плоский вузол на потилиці. З давніх-давен у східних слов'ян існував звичай — дівчині, яка вихо­дить заміж, накидати на голову покривало. Звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси в Ук­раїні також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов'янські дівчата взагалі не заплітали волос­ся в коси, а виходячи заміж, просто підбирали йо­го. На значній території України зачіска жіночого волосся XIX — початку XX ст. зводилася до просто­го закручування його у вузол і підтикання під го­ловний убір. У районах Подністров'я, на Бойків- щині жінки заплітали волосся у дві коси, подовже­ні доплетеними до них «уплітами» з червоної вов­ни і спущеними на плечі, вкладали над чолом очі­пок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, міцно зав'язаної на дерев'яний обруч. Такий очі­пок оздоблювали низкою великих приколок із блискучими золотистими головками. Від цього очіпка на плечах звисали дві довгі червоні стріч­ки — «партиці» поміж косами, що спадали нижче талії. Зверху на очіпкок накидали білу хустку та­ким чином, щоб обидва кінці схрещувалися під бо­родою і зав'язувалися на шиї.

Засвітити волосся— давній термін, що озна­чав ходити з непокритою головою. Колись для за­міжньої жінки це вважалося гріхом. За стародав­німи народними уявленнями, простоволоса за­міжня жінка накликала неврожай, хвороби та по­шесті.

Кибалка— луб'яне кільце, на яке жінка намо­тувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Під­кладки мали різні назви: «кибалка», «гибалка», «хомевка», «хомля», «обруч», «кичка». Кибалку у виг­ляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов'язували «наміткою» або «хусткою».

Намітка— прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид го­ловного убору в різних етнографічних районах Ук­раїни мав різні назви. Найпоширеніші були такі: «плат» (Волинь, західне Полісся), «завивало» (По­лісся), «серпанок» (південне Полісся), «переміт- ка», «рантух» (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), «примітка» (Івано-Франківщина), «завійка», «на- міт» (Прикарпаття), «намітка» (Подністров'я), «рушник» (Буковина), «рубок» (Лемківщина). Все це — рушникоподібне жіноче вбрання для голови. Незважаючи на їх локальні назви та відмінності у способі носіння, всі вони мали вигляд довгого шматка полотна (до 3-х метрів). Коротші кінці йо­го були прикрашені пишним тканим переборним орнаментом. Короткі кінці намітки називали пе- реміткові забори.

Очіпки.Очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпа були невід'ємною частиною голов­ного убору заміжніх жінок. Навіть у наш час ще збереглися різні традиційні назви цього вбрання: очіпок твердий, чушка м'яка. Твердий очіпок-шапка шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою та мав чимало складних локальних форм і художніх рішень.

Варто відзначити, що очіпок, який одягала мо­лода на весіллі, був символом щастя і продовження роду. Це свідчило про магічну функцію очіпка, одягнутого на голову в день весілля.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати за­міжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційно­го жіночого головного вбрання. Про давність цьо­го типу вбрання свідчать літописні згадки, що від­носяться зокрема до головного убору «убруса». Убрус зображено на мініатюрах XI ст., згадується він і письменниками подальших сторіч. На основі цих пам'яток можна твердити, що найдавнішим головним убором слов'янських жінок був шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі, так зва­ний убрус, назва якого збереглася в Україні до на­ших днів.

Це вбрання умовно назване платовим. Його можна поділити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способами пов'язу­вання та запинання має безліч місцевих варіантів.

Хустки. До групи платового вбрання можна віднести і розповсюджене в Україні, особливо в другій половині XIX та у XX ст., квадратне жіноче головне вбрання — хустки та шалі. Різнохарактер­ними були способи пов'язування хусток, які час­тково наслідували способи пов'язування наміток. На півночі України хустка пов'язувалася під під­боріддям і кінці її зав'язувалися на маківці голови. Цьому способу передувало зав'язування двох неве­ликих платків, один з яких проходив під підборід­дям. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На серед­ньому Подніпров'ї платок драпірувався у особли­вий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потили­цю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим ден­це очіпка.

Чушка— збірний або м'який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі зачіски.Для найрозповсюдженіших чоловічих зачісок селянського населення України у XIX ст. характерне досить високе підрізання волос­ся навколо всієї голови. Зверху від маківки волосся прикривало підголені місця.

Підворота— зачіска, що була поширена в Ук­раїні на рубежі XIX—XX ст. Волосся втиналося дов­круг голови, а на потилиці залишалося довшим. Так підстригались і гуцули. Волосся підрізали на чолі, над очима, а ззаду залишали довгим, іноді зап­літали його в одну чи дві коси.

Під макітру («в кружок») — стрижка, яка по­бутувала в XVII ст., коли по насунутій на голову ма­кітрі відтинали волосся рівно довкруж голови. Ця стрижка збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала традиція голити всю голову, залишаю­чи на маківці довгого чуба — «оселедця», якого закручували за вухо. Ця традиція побутувала пере­важно серед запорозького козацтва.

 

Чоловічі головні убори.

«Брилі», «солом'яни­ки». Солом'яним брилям — капелюхам належить важливе місце серед головних уборів українських селян. Солом'яні капелюхи плели у різні способи: рівною широкою стрічкою — «в зубчики», «луску», «косичкою» і т. п. Перші носили назву простих, а другі зубчатих. Широкою популярністю користу­валися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса.

Солом'яні капелюхи буковинського Поділля мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблю­валися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров'ї високі головки капелюхів прикрашу­вали плетеними із різнокольорового бісеру «ґерда­нами», павиними перами, паперовими й волічко­вими квітами.

Шапки (капелюхи) — були найдавнішим ти­пом чоловічих головних уборів. Селяни взимку но­сили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція збереглася і на кінець XIX — початок XX ст. У способі носіння го­ловних уборів спостерігаються локальні відміннос­ті. Шапки носили залежно від місцевих тради­цій — прямо на всю голову, заломлювали по сере­дині, зсуваючи на потилицю або на бік («на ба- кер»).

Клепаня— шапка гуцулів червоного або темно- синього сукна, підбита баранком і облямована ли­сячим хвостом, яку носили взимку. Кінці клепані можна було стягнути догори і зав'язати на тім'ї.

Кресаня— чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мо­сяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв'ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап'яну, вибитий узорно мосяжними капелями. На Західній Україні паруб­ки («легіні») оздоблювали капелюх-кресаню пір'ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку капелюха-кресані зви­сали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).

Кучма— висока циліндрична, рідше півсфе­рична, конусовидна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була відома на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південно­му заході України побутували конічної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шап­ки рогаті.

Мазницічоловіки носили на Поділлі і в півден­ній частині Волині. Це чорні великі смушкові шап­ки з суконним дном, циліндричної форми, з розрі­зом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору. На Поліссі й на Прикарпатті поширення набули кучми з чорної вовни з верхом синього або чорно­го сукна.

Малахай( капелюх) носили в холодну пору ро­ку на Чернігівщині. Це кругла хутряна шапка з на­вушниками.

Шпик— зимовий головний убір, дно і верх яко­го виготовлявся з червоного сукна або з чорної ба­ранячої шкіри.

Шолом («йолом», «яломок», «магерка») — пов­стяні шапки давнього походження. Виготовлялися вони з коричневої або сірої повсті. За формою бу­ли півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями). Суконні шапки з чотирикутним верхом, з хутровим або по­лотняним полем характерні для Волині.

 

Взуття.

Форма і матеріал для взуття виникли і розвивалися в різних регіонах України залежно від природних географічних умов, а також від виду господарчої діяльності та економічного становища селянства. В Україні побутувало взуття з рослин­них стебел або з деревної кори («лика»), із шкіри та повсті. Саме матеріалом обумовлювалася техні­ка виготовлення взуття. Воно було плетеним, стяг­нутим або шитим.

Аичаки (постоли з лика) — взуття, плетене з де­ревної кори. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого, на території України розповсюджений прямий. На виготовлення лича­ків бралося лико лози, липи, в'яза. Це взуття роби­лося з прямого плетіння підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Аичаки недовговічні і тому у хаті зав­жди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести їх міг будь-хто із членів родини.

Постоли («моршні», «ходаки») — взуття, що збереглося в Україні до початку XX ст. Це дуже давній і зручний загальнослов'янський тип шкіря­ного стягнутого взуття. Виготовлялось воно із тов­стої, якомога м'якої волячої або свинячої си­ром'ятної шкіри. Стягнуте взуття робилося із од­ного шматка шкіри. Залежно від конфігурації нос­ка воно могло бути тупоносе і гостроносе. Способи кріплення цього виду взуття до ноги, а також ха­рактер декоративного оформлення диктовані міс­цевими уподобаннями.

Сап'янці («чорнобривці») — святкові жіночі чоботи, котрі шилися із різнокольорової шкіри — сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими вгору носками, невисокими ха­лявками і вищими, ніж у чоловічих чоботах, підбо­рами. Такі чоботи були рантовані і шилися, зазви­чай, на праву та ліву колодку, виразно оформляли­ся орнаментом. Вони, як правило, були приналеж­ністю вбрання лише дуже заможних жінок. У бід­ноти ж, коли й були які чоботи, то нерідко одна па­ра на всю родину, і вдягалася здебільшого на свята.

Чоботи— шите шкіряне взуття, яке було відо­ме на території України ще за давньокиївської до­би. Однак широко ввійшли вони в селянський по­бут набагато пізніше, лише наприкінці XVIII — в XIX   ст., та й то головним чином заможного насе­лення.

Галерея взуття ()

 

Прикраси.

В кінці XIX — на початку XX ст. в Україні серед сільського та міського населення по­бутували сережки, каблучки та велика група ший­них та нагрудних з'ємних прикрас. Особливе есте­тичне значення мали нагрудні прикраси. Вони складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковою складо­вою для всього комплексу вбрання, надавали йому локальної специфіки, композиційної завершенос­ті. Вироблялися прикраси місцевими ремісниками-ювелірами або ж завозилися з інших країн. їх охоче купували на ярмарках та в спеціальних тор­гових рядах у великих містах. Вони завжди були модними селянськими «коштовностями».

Корали, бурштин, хрест, дукач, серги— це коштовності, які збиралися впродовж поколінь. Коштували вони часом більше ніж господарство і передавалися у спадок від покоління до покоління. Зберігалися як сімейна реліквія, були освячені нез­мінністю моди.

Сережки-ковтки— один із найдавніших і обов'язкових загальнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, які широко побутують дотепер. На давнє походження сережок вказує і значна кількість повір'їв, пов'язаних з ними. Сережкам за народними повір'ями надавалася властивість зні­мати головний біль. За традицією, в піст або під час жалоби одягали найпростіші сережки у вигляді кільця; в першу шлюбну ніч молода знімала сереж­ки, бо вважалося, що загубити сережку — на не­щастя. В Україні в кінці XIX — першій половині

XX  ст. майже з двохрічного віку дівчатам проколю­вали вуха. Маленькі дівчата носили мідні, старші — срібні, позолочені, а то й золоті сережки. Форма їх­ня була дуже різноманітною. Найбільшого поши­рення набули невеликі дуті каблучки або площин­ні, у формі напівмісяця — «калачики» з несклад­ною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині на рубежі XIX—XX ст. були розповсюджені сереж­ки «п'явочки» у вигляді кільця; «уточки» — кільце із зображенням качки; «метелики», «ягідки» із тонкого обідка з великим червоним камінцем — «вічком»; «маківки» у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До сережок іноді кріпилися привіски — «бовти», «телепони». Ста­родавнє походження мають різноманітні металеві сережки гуцулів особливої грушоподібної форми.

Шийні та нагрудні прикрасискладалися з багатьох компонентів, які мали місцеві особливос­ті щодо матеріалу, техніки виготовлення, художніх прийомів, характеру поєднання їх у комплекс. До складу шийних та нагрудних прикрас входило різ­не за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестики, згарди, монети-дукачі). У Центральній Україні носили ба­гато разків різнокольорового або червоного намис­та, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них «бовтунцями», «дармовіса- ми». На Лівобережній Україні ширшого розпов­сюдження, як прикраса, отримав один великий ду- кач із розкішно оздобленим металевим бантом. На Правобережжі переважно носили 3—5 невеликі, з'єднані між собою монети. На Гуцульщині зберег­лися в народному побуті найдавніші залишки ме­талевих прикрас — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Крім згард, ще й у XX ст. гуцули широко використовували намисто з різнобарвного вене­ційського скла, а також плетені з бісеру прикраси (силянки, ґердани).

Намисто було найпоширенішою складовою частиною жіночих нагрудних прикрас на всій те­риторії України. Воно відрізнялося матеріалом, кольором, формою і способами носіння. Найбіль­ше цінилося намисто із дорогих природних мате­ріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберіга­лася архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів рослин — «клокічка». В XIX ст. серед замож­ніших верств українського сільського населення було розповсюджене привізне намисто із гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося і гуцульське намисто з венеційського різнокольорового скла, яке завози­лося з Венеції.

Намисто бурштинове.На лівобережній Над­дніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, що добувався в околицях Києва. Носін­ня такого намиста у східнослов'янських народів було пов'язане з стародавніми повір'ями про те, що воно приносить здоров'я та щастя. Здебільшого носили одну довгу, масивну низку бурштину разом з кораловим намистом.

Намисто кораловенабуло найширшого роз­повсюдження в Україні, хоча воно і було не кож­ному по кишені. Ставлення до цього елементу прикрас відбилося і в його назвах. Добре, справ­жнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Корали були різні за якістю, розміром, обробкою, кольо­ровими відтінками. Дешевші корали були невели­кі, нарізані у формі трубочок, маленьких цилін­дриків — «колюче» намисто. Дорогі червоні кора­ли оброблялися у вигляді овалу, барилець. На Пра­вобережжі центральні великі намистини стягува­лися срібною обручкою, в той час як на Лівобе­режжі між коралами нанизувалися срібні бусини («рифи», «пугвиці»). Кількість разків коралового намиста (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про статки їхнього власника.

Вважалося, що коралове намисто наділене особливими лікувальними властивостями. В часи жалоби та в піст замість червоного намиста одяга­ли скляне — молочне або прозоре. На весіллях, від вінця до обряду одягання очіпка — за традицією, на молодій не було ніякого намиста. Після тридця­ти років жінка нерідко відмовлялася від носіння намиста. Але в окремих випадках його носили й до сорока років. («Як якій добре жити, то й довше но­сить намисто»). Жінки похилого віку рідко носили намисто, та й то в незначній кількості і темного ко­льору. На свято, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішувалися різнокольоровим намис­том. Добре коралове намисто було у заможніших, бідні купували намисто з різнокольорового скла.

Намисто скляне (недуте різнокольорове) або камінне поширилося з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну низку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — в першій половині XX ст. в Україні розпов­сюджуються різнокольорові скляні, іноді як ялин­кові, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості комплексу народного вбрання цього періоду. Намисто з доброго натурального каміння, хоча і вийшло на початку XX ст. з ужитку зберіга­лося селянами впродовж всього XX ст. Особливо коралове намисто було високо оцінене за своїми художніми якостями міським населенням і в 60- і — 70-і роки XX ст. отримало своє нове життя, ви­користовуючись як прикраса для сучасного одягу.

Шийні прикрасизбісерубули традиційни­ми на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині і Поділлі. Різнокольоровий бісер нанизувався на шовкові або волосяні нитки, які плели або ткали для утворення мальовничого геометричного, іноді рослинного ор­наменту. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої регіональні особли­вості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом.

Ґердани.

Ґерданик, герданка, гарда, крайка та лучка — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки. Сильованки, силенки, плетенки, пле­тінки — назви бісерних прикрас, гцо походять від техніки нанизування (силення) бісеру. Були і ткані нашийні бісерні прикраси. Виробництво прикрас з бісеру мало подальший розвиток і в XX ст. Воно стало основою художнього промислу. Ця продук­ція має попит і тепер в Україні та за її межами.

Шийні металеві прикраси.

До традиційних народних шийних та нагрудних прикрас входили і ювелірні вироби з металу, які мали дуже давнє походження. Вони також були в Україні дуже різ­номанітні стосовно видів, функціонального приз­начення, місцевих традицій ювелірного вироб­ництва.

Дукати— монети, які стали пережитком дав­ніх форм і займають особливе місце в комплексі українських традиційних нагрудних прикрас. Зви­чай перетворювати монету на прикрасу відомий багатьом народам, в тому числі і слов'янам. У різ­них народів монети нашивали на одяг, доповнюва­ли ними ювелірні вироби або повністю виготовля­ли з монет окремі прикраси. Батьки нареченої го­тували своїй дочці прикраси з металу та коштовно­го каміння. В Україні в XIX — на початку XX ст. по­бутували різні способи використання монет як прикрас 3-5-7 та більше монет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплювались також і до коралового намиста.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді окремої медалевидної монети з металевим бантом. Дукач у вигляді великої монети — дуката і прикріпленого до неї металевого і прикрашеного коштовним ка­мінням банта займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Ду- качами у XIX і XX ст. називали і дуже різні за мате­ріальною та художньою цінністю жіночі прикра­си — від грубого, але старанно виготовленого юве­лірного виробу до фабричної штампованої бляш­ки. Відповідно до цього в одних місцевостях Укра­їни дукач на початку XX ст. лишався народною святковою прикрасою, в інших — дукачі носили щодня не тільки дорослі, а й діти. Найбільший ін­терес дукачі становлять як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізнома­нітніших, подекуди зовсім не властивих селян­ському побутові композицій і сюжетів. Викорис­товувались австрійські дукати, а згодом російські рублі та місцеві підробки рубля — вироби з яки- ми-небудь зображеннями. Особливе значення має група дукачів місцевого виготовлення. Дукачі ж у власному розумінні цього слова та дукачі-намисто більше характерні для Лівобережжя. Вони побуту­вали на Чернігівщині, Полтавщині та на Слобід­ській Україні. Часом обидві традиції — носити на­мисто з дукачів та один медалевидний дукач не виключали одна одну.

Згарди— архаїчна українська шийна прикраса культового призначення гуцулів. Вони були у виг­ляді нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими нанизувалися мідні трубочки чи спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергували­ся з кораловим намистом. Вироблялися місцевими ремісниками-ювелірами. Разом з ланцюжком і хрестиком композиційно врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України дука­чі часом замінювались однією чи декількома мета­левими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестик (один або декілька) — культовий еле­мент, який також входив до комплексу україн­ських нагрудних прикрас і був одночасно вираз­ною оздобою. Хрестики були срібними, часто прикрашалися емаллю. Заможніше населення но­сило й золоті хрестики. На Лівобережжі досить ве­ликий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися і дерев'яні, скляні білі та кольорові хрестики.

На правому березі Дніпра, зокрема на Черка­щині, на ланцюжок нанизували по декілька ма­леньких хрестиків.

Галерея прикрас ()