Ходить говірка, що в Клембівці дівчина народжується з ниткоюгол кою, а хлопець — з кельмою. Щодо чоловічої лінії, то будівельників тут, справді, багато. Коли ж кажуть, що дівчата кпембівчанки від народження вже вишивальниці — то слова ці тричі правдиві. Тут здавна вишивали сорочки, які розходилися потім по всій Україні, іх продавали також на ярмарках у центральній Росії, Петербурзі, Москві й Варшаві. Клембівчанки першими на Поділлі одержали дипломи майстріввишивальниць і одними з перших на Україні мали звання заслужених майстрів народної творчості.

Тут вроджена вимогливість до вишивки. Ніякої канви, лічбу ведуть по ниточках самого матеріалу. Бездоганний лицьовий бік — ще не все. Таким має бути виріб і з вивороту.

Майстерність тутешніх вишивок викликає захоплення, а, буває, й подив. Доказ тому хоча б тойтаки випадок у Лейпцигу. Сорочки, що там експонували Олена Царюк, Галина Козак, Ксеня Волошина, Параска Титаренко, вишили звичайною гладдю з домішками інших технік. Найскладнішою і коронною подільською технікою гаптування вважається так звана низь.

Пригадують, що якось у Кпембівку напередодні війни з Франції надійшов лист із проханням "прислати машини, які так вишивають". До нього було додано взірець — клапоть впізнаної усіма роботи, котра до мандрувала якимось чином так далеко. Взірець був вишитий саме низзю. Довелося відповідати, що немає таких машин.
Вишивання вимагає художніх здібностей. Нетямуща, байдужа до краси людина здатна загубити навіть ідеальний візерунок. Клембівські майстрині заслужили право називатися художницями саме тому, що процес праці й творення живе в них нероздільно. Адже це факт, що від першого дня існування фабрики "Жіноча праця" тут жодного разу не користувалися чужими візерунками. Усе вишите вони створили самі.

Візерунки затверджували на художній раді. Хоч не було сталого кола осіб, які до неї входили, таки художня рада працювала. При потребі збиралися вишивальниці — молоді й старі, досвідчені й без досвіду, пенсіонерки, художниці, головний інженер, директор. Жінки сходилися не з порожніми руками. Кожна із взірцем. Справжні майстрині приходили не інакше, як із малюнком, який не гріх подавати на республіканську раду.

Збиралися, сідали, починали оглядини. Слів було небагато. Тут робота очам. Те небагатослів'я професіональне. Хтось, нарешті, казав, що думає. Радив змінити колір, підігнати якусь деталь. Часом схвалювали одразу. Бувало, мовчки відкладали набік.

Інколи відвідувачі підприємства цікавились: "А чи можна людську працю замінити машинною?" Робочу одиницю замінити машиною можна. Художника підмінити навіть досконалим витвором техніки ніколи не вдасться. Ніхто не проти того, щоб користувалися речами, на яких гаптувала машина, що читає візерунок з перфорованої стрічки. Але ручна вишивка як витвір мистецтва — вічна.

Коли вже було зроблено останній стібок, до роботи бралися швачки. У бригадира Ганни Мануїлової, швачок Діни Паскар, Марії Філончен ко, Насті Наконечної, Марії Марфик, майстра Параски Петрик та їхніх подруг її завжди вистачало.

Готові речі передавали в механічну пральню, потім у маркірувальному цеху на вироби чіпляли етикетки і готували до відправки. Слід відмітити, що поняття "другий сорт" на фабриці не існувало. На "Жіночій праці" завжди намагалися, як кажуть, піднести товар лицем. Прив'яжуть до сорочки веселий кутасик — так називається шнурок із китичками, який ладнається до комірця. Сорочку вкладуть у гарну коробку. До речі, сувенірні вироби готували в купонах, що давало змогу покупцеві вибрати і фасон і розмір. Такі купони добре оцінили на міжнародній виставці 1967 року в Монреалі. Серед українських сувенірів, там була і партія чоловічих сорочок, вишитих майстром народної творчості Параскою Бере зовською. Тоді до Монреаля послали кількох швачок, і ті, знявши мірку з покупців, завершували роботу.

Клембівська фабрика — це незвичайне підприємство. Вона була тим художнім центром, який беріг, плекав мистецтво подільської народної вишивки.
У Михайла Коцюбинського — славетного земляка подолян, шанованого не лише за літературну спадщину, але й за глибоку любов до народу і до народного мистецтва, народного промислу є стаття "Вироби селян з Поділля на виставі в Чикаго".

"З певних джерел дізнався я, — пише М.М.Коцюбинський, — що пані Декар'єр має експонувати на всесвітній виставі в Чикаго гаптування...
селянок Ямпільського повіту. Осередок виробів — с.Клем бівка.
При нагоді сеї замітки з жалем мушу зазначити факт вельми некорисних умов, в яких стоїть у нас на Україні народний промисел. І не дивно, бо бідний неосвіче ний український селянин не може дати собі ради, а байдужна інтелігенція не поспі шасться подати руки "меншому братові"...
"Ніхто... не піклувався об тім (принаймні я ніде не читав про се), щоб репрезентувати Україну на всесвітній виставі, перед цілим світом заявити, що і ми, українці, існуємо та маємо свою культуру. Та вже пані Декар'єр, спасибі їй, своїми експонатами натякне в Америці про бідолашну Україну... Сумно!"

Статтю датовано 3 листопада 1892 року. В часи М.М.Коцюбинського в малоземельній Клембівці, яка наполовину годувала себе вишиванням, воно не могло бути забавою, обов'язком лише наречених або хатнім заняттям у перерві між важливішими справами. Вишивання було щоденною працею, тому весь час спонукало до артільного єднання.

Нутром відчувши обставини і шукаючи наживи, на селі з'являється фактор — дрібний ділок, гендляр. Взаємини з вишивальницями (і вишивальниками теж — у Клембівці того не цуралися й чоловіки) складалися на основі неписаних угод. Час від часу фактори навідувалися у село, і люди зносили їм свою роботу. Ніяких "творчих" вказівок фактори не давали. Сповіщали лише, які речі більше в моді, — такого крою чи іншого. Візерунки, розко льоровку селяни зродувіку знаходили самі.

І талант брав своє. Згодом фактори мали незвичайні доручення: петербурзькі, київські пани наказували спорядити кращих майстрів разом із їхніми виробами на виставки. Скупі архівні дані свідчать, що в кінці дев'ятнадцятого століття на подільській губернській виставці сільських творців (рік, на жаль, невідомий) брала участь клембівчанка Афтенія Калетник.
1906 року в Києві на російській виставці народних візерунків і ткацтва побували вишивальниця Фросина Бур дейна і ткаля Фросина Бод нар. Через три роки на другу південноросійську виставку, організовану Головним управлінням землеупорядку вання і землеробства, їздила Олександра Гарбузар. У 1913 році до столиці знову поїхали Фросина Боднар та її дочка Катерина і демонстрували свою роботу.
Ідея створення першої клембівської артілі належала селянам Петру Головатому, Омеляну Єренієву та Степанові Крижанівському. Вони звернулися у повіт, а потім — губернське земельне управління з проханням відкрити артіль. Знайшли й назву їй — "Українка". Та дозвіл не надійшов.
Нарешті 27 квітня 1914 року артіль було засновано. Назвали її "Наша польза". Але проіснувала вона недовго. Проте ім'я "Українка" повернулося в село. Біля її колиски стояв шанувальник народного мистецтва, талановитий художниксамоук Віктор Полінецький. 1925 рік — час народження артілі "Жіноча праця" і В.Р.Полінецький — її голова.

На початку тридцятих артіль швидко розвивається. Виникають двадцять п'ять невеликих філій. Зона діяльності "Жіночої праці" охоплювала більшу частину області. Самостійні артілі було засновано в селах Городківці Крижопільського, Вапнярці Томашпільського, Борівці Чернівецького, Митках Бар ського районів.
З часом артіль почала виводити своїх майстрів на республіканські та всесоюзні художні конкурси, виставки, і без нагород вони не поверталися. Особливо був пам'ятний 1963 рік, коли десять кращих майстрів уряд Української РСР відзначив дипломами першого ступеня і грошовими преміями. Парасці Березовській та Марії Коржук було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості.

В історії села й артілі є три роки, коли не було зроблено жодного стібка. Це час фашистської окупації. Він був страшний не лише творчим мовчанням. Мародерство і голод майже вигубили зібрання коштовних вишивок, яке роками берегли люди.
З 1960 року артіль було перетворено на фабрику художніх виробів "Жіноча праця". На той час вона вже мала свої сталі традиції і великий колектив, двісті двадцять членів якого були відзначені різними нагородами за майстерність.

Вінницька вишивка (найяскравішим проявом якої є клембівська) — то одна з дочок української національної вишивки. В неї багато не менш вродливих сестер — полтавська, київська, чернігівська, карпатська. Усі вони рідні між собою, хоч одна на одну й не схожі.
Як і скрізь на Україні, Поділля любить класичне сполучення — червоне з чорним. Але є тут і свої кольори. Найперший — золотавожитній. Ним здавна вишивали те, що мали одягати на будень. Коли не було такого в крамниці, брали молодиці прості нитки, пересипали кристалами хромпіку і запікали в хлібі. Одламуй шкоринку — і маєш добрий міток.

На тому, що шили про свято, царюють веселі, яскраві кольори: жовтий, вишневий, зелений, червоно винний, морквяний. Чомусь лише — і не може пояснити того ніхто — вишивальниці обминали синій колір.
З часом зняли "заборону" із синього та блакитного кольорів. У рушникових орнаментах почала прозирати синь. Волошковий колір навіть увійшов до вишивки низзю. Втім синього додають щонайменше — краплиночку. В сорочках тони стриманіші. Лише на святковому одязі пломеніють червоні та інші, як кажуть, відкриті кольори.

Тепер про те, що саме вишивають. На давніх візерунках часто бачимо кумедного чоловічка з квітковою головою і чобітками в різні боки. Він живе на рушниках, скатертинах, серветках, портьєрах (на сорочках інші візерунки). Поруч із ним подибуємо дів чатоккві точок, безліч хи мерних рослин, птахів. Усі вони стилізовані, дещо гео метризовані, розцвічені соковитістю кольорів і несуть на собі відбиток певної умовності.
Єдине, що передається точно, — то настрій — веселість, оптимізм закладені в подільських орнаментах.
У вишивках, особливо на рушниках, є ще одна деталь — написи, слова народної мудрості, біблійні рядки.
Клембівські орнаменти сорочок дуже складні, геометричні. В них перетинаються, чіпляються один за один ромби, квадрати, зірки. Поле зашите галузками. Загалом орнамент дуже стрункий, чіткий. Деякі сорочки вишивають виключно низзю, інші — цілим комплексом різних технік. Буває, в одному візерунку їх до десяти.
Подільські узори — то незайманий край, звідки багато можуть взяти і творці декоративних тканин, і модельєри, і майстри. В обласному осередку Спілки нині з цим успішно впорується художник Олена Денисова. Відтворені нею зразки традиційного вишивання краю, окрім практичного застосування, претендують на публічну експозицію. Збирання автентичних зразків традиційного вишивання та їх аналіз на всій території області здійснює професійний історик, глибокий знавець цього виду народного мистецтва Ольга Каришина.

Трохи про техніку вишивки. Українські майстри знають близько ста технічних прийомів. Багато які з них поширені й на Поділлі.
Низь — найхарактерніша техніка подільської вишивки. Гаптування робиться зісподу, знизу, звідси її назва — низь. Йде паралельно основі полотна. Якщо, скажімо, малюнок виконують чорною ниткою, то з одного боку вийде білий контур, з другого — чорний. Готовий виріб виглядає як коротко підстрижений оксамит. Бере вона і зовнішнім ефектом, і елегантністю.

Гладь. У сорочкових візерунках вона лягає частими, але невеличкими плямочками. Як правило, її компонують "ялинкою", що створює гру світла та тіні. На жіночих сорочках це напрочуд гарно.
На клембівських рушниках побачите і качалочкову гладь. Це — різноколірні опуклі видовжені прямокутнички. Вона прижилася на дитячому одязі.
До кожного складного геометричного візерунка на сорочках входить кілька так званих "прозорих" технік, які надають йому ажурності, легкості. Без них кпембівська вишивка багато втратила б. До "прозорих" швів належать, зокрема, шабак, зерновий вивід, солов'їні вічка. Шабак — різновид кольорових мережок, де увесь узор складається з окремих стовпчиків і проміжків між ними. Це — незмінна прикраса чоловічих сорочок.
Часто за кістяк конструкції править так званий зерновий вивід, а до нього вже приєднуються інші елементи орнаменту — гладь, вирізування.
Техніка зернового виводу дуже оригінальна: без витягання ниток на тканині утворюється прозора ажурна вишивка. Цього досягають тим, що на одному й тому ж місці кладуть два однакових стягуючих стібки. На тканині виникає сітка з маленьких віконечок. Зерновий вивід вишивають білими нитками або тими ж, що й увесь візерунок.
Солов'їні вічка — правда мила назва? — це дрібненькі квадратики з дірочкою посередині. Всі стібки починаються з одної точки — з центра квадратика. Нитки розтягують дірочки — виходить щось схоже на пташине вічко. В цій техніці оздоблюють жіночі сорочки.
Зберігаючи і розвиваючи традиційні народні мотиви, клембівські вишивальниці створили чимало візерунків, збагачених новими темами і змістом. Узяти хоча б сорочку "Осінь" Лесі Милимко. На тонкому, мов павутинка, маркізеті золотавожовтою ниткою виведено орнамент, від якого так і віє осінню — щасливою, багатою — коли все зібрали, весілля справляють, бочки під вино сушать...

У Лейпцигу після того, як авторитетна комісія присудила Золоту медаль клембівській сорочці під назвою "Чорнобривці", один із відвідувачів ярмарку, став побиватися, що чарівна старовина скоро загине, вмре із тією малописьменною селянкою, котра створила малюнок. Але як же здивувався він, коли дізнався, що виконала його молода сільська художниця — Галина Лялька. Вона й сьогодні створює свої візерунки, дбайливо збираючи і творчо осмислюючи заховані десь на дні скрині давні, призабуті вишивки. На недавній імпрезі в Українському домі "Клембів ка — мистецтво одного села" знову здивувала столицю прекрасним рушником.

Навесні 1969 року, коли скресала крига на Русаві — окрасі Клембівки — народилася інша відома сорочка — "Сіяниця" майстра народної творчості Палажки Коржук. Зпід її рук вийшло чимало інших робіт і серед них — чудова жіноча блуза: білим по білому, з ажурною сіткою на рукавах нижче вишивки. Захоплення викликають роботи Ксені Горобець.
Закінчити б нашу розповідь про столицю вінницької вишивки на мажорній ноті, але мусимо бути справедливі. Клембівка, як і решта осередків народного мистецтва, переживає не кращі часи.
Трагічно пішов з життя багатолітній талановитий керівник фабрики Микола Антонович Капетнік. За нього клембівчани почували себе впевнено. Він знав ціну вишиванню, дбав про майстрів та односельців.

Нині фабрика дедалі більше кроїть та шиє білизну для військовиків, що теж потрібно, але не руками художників. Жіночки перейшли на бурякові плантації, городину, домашню працю, випадкові заробітки.

Слава Богу, син Миколи Антоновича — Григорій Калетнік — палкий послідовник батькової справи, наш депутат Верховної Ради, як може, старається не загубити надбання земляків. У Клембівці, з ініціативи сільської ради та обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва, засновано комунальне підприємство "Громада", що взяло на себе обов'язок відродити художній промисел. Очолила його Зоя Боднар — випускниця Вінницького університету. Вона й взялася навчати вишивання 14 дівчат.

Отже, вишивка живе. І Клембівка житиме!

Луїза БІЛОЗЕРОВА,
Ігор КАРИ ШИН
заступник голови Вінницького обласного Осередку НСМНМУ