Про Український Одяг

Український народний одяг

Традиційний одяг українців є одним з найбагатших видів народного мистецтва. В різних місцевостях він має свої особливості, пов'язані з природними умовами, господарством, звичаями, а також стосунками із сусідніми народами. Тим-то одяг карпатських гуцулів цілковито відрізняється від одягу наддніпрянців, а разом з тим має чимало спільного з традиційним одягом румунів, угорців та словаків. А одяг волинян має спільні риси з одягом їхніх сусідів - поляків та білорусів. І все це разом утворює розмаїтий букет народної культури.

У минулому, в умовах натурального господарства, коли одяг виготовлявся власноручно, він стійко зберігав традиційний крій, техніки оздоблення. На жаль, у багатьох місцевостях, навіть сільських, зникає традиційний одяг, а там, де він ще зберігся (у бабусиних скринях) господарі не дуже його цінують.

Більшість жіночих мистецьких колективів, у тому числі й фольклорних, одягають довгі запаски та блузки, вишиті нерідко далекими від народних місцевих традицій квітами на рукавах і на грудях. На головах (часто з коротко підстриженим волоссям) або ж немає головного убору, або ж одягаються однакові вінки, які особливо карикатурно виглядають на жінках літнього віку. Без коментарів і не здогадаєшся, звідки походить той чи інший колектив. Не віриться, що в тих краях нічого свого не збереглося, музейні дослідження показують інше: самі учасники та керівники мистецьких ансамблів часто не шанують свого місцевого вбрання і намагаються все переробити на один кшталт.

У традиційному ж одязі кожного села завжди були місцеві особливості, які відбивали смаки людей, вирізняли й підкреслювали кожну особистість. Слід пам'ятати, що народний одяг не лише захищав від дощу й холоду, але мав і символічне значення, визначав етнічну, соціальну, локальну, професійну приналежність та вік його носіїв. Одяг тісно пов'язаний з духовним життям народу, з його звичаями та обрядами. Після мови народне вбрання - найважливіша етнічна прикмета. Коли ми говоримо - українець, білорус, узбек, японець, то обов'язково хочеться побачити, у що він одягнений. Народне вбрання - витвір декоративно- прикладного мистецтва. Всі складники народного одягу позначені фантазією народного майстра, позбавлені випадкового і штучного. У численних народних піснях зустрічаються відомості про те, хто і як виготовляв одяг, з якої сировини, як його носили, як до нього ставилися люди. Зокрема, відбилися такі процеси, як прядіння, ткання, оздоблення одягу, а також його крій, назви окремих деталей. У минулому, власноручне виготовлення одягу з домотканого полотна чи сукна було звичним явищем. Майже в кожній сільській хаті стояв ткацький верстат. У кожній родині, і в заможній, і в бідній, мати привчала дочок змалку прясти, ткати, вишивати. Пряли дівчата вдома і на вечорницях, вишивали пасучи худобу або ж довгими осінніми та зимовими вечорами вдома, а під час роботи багато співали, складали пісні про своє життя і працю.

Ось як у Тараса Шевченка: У неділю не гуляла, та на шовки заробляла, та хустину вишивала, вишиваючи співала...

Виготовлення тканини в домашніх умовах, пошиття та оздоблення одягу - виснажлива праця, яку майже повністю виконували жінки. Особливо було важко їм у великих сім'ях, нерідко доводилося працювати ночами:

Ой пряду, пряду, спатоньки хочу, Ой, склоню я голівоньку, На білую постілоньку, Може я й засну.

Народні пісні донесли до нас відомості про технологію виготовлення одягу, згадуючи при цьому знаряддя ткацтва, матеріал, з якого вони зроблені. У піснях відбито і послідовність операцій виготовлення одягу. Зокрема, йдеться про те, як конопельки вибирають, тіпають, чешуть, прядуть і, нарешті, тчуть полотно. Як бачимо, довгий і складний шлях проходять коноплі і льон, аж поки не перетворяться у працьовитих жіночих руках на сорочки і рушники.

Головним невід'ємним складником народного вбрання є сорочка. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі, згідно зі звичаєм, якомога більше сорочок, вкладаючи в цю роботу свій мистецький хист і вміння. Пізніше, потрапляючи в чужий дім, до свекрухи, молода жінка вже не мала часу вишити собі сорочку. Тим-то весільну сорочку, вишиту ще замолоду, старі жінки ще й тепер часто зберігають як найдорожчу пам'ятку, показуючи її дітям, онукам і залишаючи собі на смерть. На будень шили сорочки з грубого й сірого полотна, а на свято - з тонкого та з багатим оздобленням. Хоч шити й вишивати уміли майже всі, проте в заможних родинах дівчата мали більше вільного часу й можливості для праці на себе. Тому соціальна нерівність відбилась і в одязі.

А у тих багачок
Та й по сім сорочок,
А у мене одна,
Та й та біла щодня.
Я звечора намочу,
Опівночі полощу,
А до світа уберусь.
Ще й до хлопців сміюсь.

Людям завжди було властиве прагнення до краси, тому гарний чепурний одяг, зароблений чесною працею, вони носили з почуттям гідності. Навіть найбідніший селянин у свято прибирався у чистий одяг. У одній з пісень дівчина, коли її парубок порівнює з панною, не дуже тому радіє, бо в неї інший ідеал, і з гордістю відповідає: А я не панна, я господиня, В мене полотен повная скриня. Повная скриня полотен і сорочок - це не тільки ознака достатку, але й працьовитості, бо все те виготовлялося в минулому, як правило, власноручно. Про це йдеться і в народній пісні:

Кума до куми приходила,
Кума кумі говорила:
Позич, кумо, сорочечку,
Хоч плоскінну та додільну,
З широкими подолами,
З вишитими рукавами!
Кума кумі одказала:
Зима була, - чом не пряла?
Весна була - чом не ткала?
Літо було - чом не білила?
Осінь була - чом не пошила?

Потяг до гарного одягу найбільше властивий молоді:

Ой мамо, люблю Гриця,
Люблю Гриця чорнобривця,
Сива шапка до лиця,
Люблю Гриця молодця!

Або:

Кожух білий, комір чорний,
Хлопець гарний ще й моторний.

Або ще:

А в нашого Василя вишивані рукава,

Вишиваний комірець і сам хлопець молодець. Без уваги жіночий одяг не лишають і чоловіки, особливо коли помічають якісь недоладності.

Моя жінка знакомита - Задрипана ззаду свита. На Україні існують численні повір'я, звичаї та обряди, пов'язані з виготовленням та носінням сорочок. Дівчата часто вишивали сорочки та хустки своїм коханим, нареченим. А вже ж тая слава по всім городочку, Що дівчина козакові вишила сорочку. Вишиваючи сорочку чи хустину протягом кількох днів, а то й тижнів, кожна дівчина встигала багато передумати про того, хто її носитиме, про його та своє життя. Тим-то так тепло і ласкаво сказано в пісні:

А на нашій юлойці Всі купаві молодці. Та нема купавшого Над Василька нашого. На йому кошулейка Та як біль, біленькая, Та як біль, біленькая, Та як шовк тоненькая. Не дивуйте мні, люди,- Мені мати напряла. Мені мати напряла, А сестриця виткала, А милейка пошила Та й на мене наділа.

Крій та оздоблення сорочки в різних місцевостях мали свої особливості. Так, для СХІДНОЇ та ЦЕНТРАЛЬНОЇ України типовою є жіноча сорочка з широкими рукавами, круглим вирізом довкола шиї, напускною пазухою та виставленими подолками. У давнину вишивали одноколірними сірими, голубими чи коричневими нитками. Найпоширеніші техніки вишивання - "гладь", "мережка", "вирізування", "виколювання", "прутик". А з середини XIX ст. почали вишивати також червоними та чорними нитками, технікою "хрестик". Загалом тільки на ПОЛТАВЩИНІ відомо двадцять технік вишивки. Що ж до узорів, то їх безліч. Рідко можна знайти в селі дві однаково вишиті сорочки. Найчастіше шили біллю. Біль це зсукана вдвоє льняна чи конопляна нитка, вибілена більше, ніж саме полотно. Біллю вишивали весільні та святкові сорочки.

Малая нічка-петрівочка,
Та не виспалась наша дівочка.
Усю ніч не спала, біль сукала,
По горі ходила, біль білила,
Та до тої білі говорила:
Ой біле ж моя тонесенька,
Кому ти будеш вірнесенька?
Чи я тебе, біле, не білила?
Чи я тебе, біле, не золила?
Я над тобою, біле, ізниділа,
І всю петрівочку просиділа,
А я тебе, біле, шануватиму,
На великий празник надіватиму...


Насамперед вишивали рукав та низ сорочки. Найпоширеніші узори - "ламана гілка", "хміль", "зірки", "кривулька", "безконечник". На щодня жінки одягали чорну дергу або запаску, на свято - плахту хрещату, "червонятку", "синятку" та ін.. Плахти були повні (з крилами) і "станки" (пів плахти). Поверх плахт одягали попередницю або запаску. Було також багато різновидів очіпків і способів вив'язування хусток. Носили різної довжини керсетки, оздоблені за допомогою аплікації або вишивки.

Чоловіча сорочка завжди заправлялася в широкі штани-шаровари. Взимку жінки одягали свити, юпки (різновид свити), кожушанки, кожухи, а чоловіки - жупани, киреї, кожухи. Взувалися чоловіки та жінки в чорні, червоні та жовті чоботи. А з прикрас обов'язковими були червоні коралі та дукачі. Такий в основному характер народного вбрання НАДДНІПРЯНЩИНИ..

Загалом, історично склалося так, що жіноче вбрання центральних областей стало образом-символом України. Адже саме такою, у білій вишиваній сорочці і барвистому вінку з різнокольоровими стрічками та рясним червоним намистом на грудях, знають її і в широкім світі завдяки виступам Державного Українського народного хору імені Григорія Верьовки, ансамблю танцю ім. Павла Вірського та інших мистецьких колективів.

В українців, як і в багатьох інших народів, зберігся давній звичай ховати небіжчика в сорочці - "наряджати на смерть". Для цього стара жінка заздалегідь готувала гарну сорочку. Надінь мені ільняну сорочку, Сховай мене в вишневім садочку.

Ніде, мила, льняної узяти,
Будеш, мила, в плоскінній лежати...

В багатьох селах і нині живе гарний звичай дарувати чоботи майбутній тещі на весіллі. Добрі чоботи та черевики в минулому мав не кожний, тому їх берегли і взували лише на свята та в церкву.

Ой надіну черевики
Та й піду я на музики.
Черевички мої,
Та й Іван при мені,
То ж то милий, то ж то любий
Сподобався мені!

Як ми вже зазначали, народний одяг кожної місцевості формувався під впливом історичних, соціально-економічних та природних умов. В межах великої території нашої держави поєдналися в одне ціле і степ, і ліс і гори, зберігаючи при цьому свою самобутність. Отже, розглянемо їх окремо.

ПОЛІССЯ. Регіон Полісся в минулому був найвідсталішим серед інших (через бездоріжжя, віддаленість від великих міст). Різні райони жили відособлено, тож і характер народної культури в них різний. В одязі тут збереглося чимало праслов'янських рис. На волинському Поліссі це "вуставкові" чоловічі й жіночі сорочки, з відкладним чи стоячим (пізніше) коміром. На свято рукава, комір і чохли таких сорочок прикрашалися червоними суцільними або ж орнаментальними смугами з вкрапленням вузьких синіх та жовтих смуг, витканих чи вишитих технікою "занизування" або ж "настилування".

На відміну від центральних районів, на правобережному Поліссі не було нагрудного одягу, керсетів. Поряд з білими рясними спідницями носили вовняні літники, андараки, бурки, саяни, рандюхи - одноколірні, смугасті та в клітину, з чотирьох-п'яти пілок (полотнищ). Білі фартухи з трьох пілок мали таке ж оздоблення, як на сорочках. На свято одягали вовняні (подібні до килимів) запаски.

На київському ж Поліссі, як перехідній території до лівобережного Полісся та центральних районів, були поширені керсетки та, поряд з літниками, картаті плахти. Майже на всій території волинського Полісся поділ сорочки не виставлявся з-під поясного одягу. Тут, як ніде, довго зберігався в побуті жіночий головний убір - намітка, з різними способами вив'язування.' Чоловіки носили сукняні шапки-рогатки, мегерки, шоломки, солом'яні брилі. Давні чоловічі сорочки за кроєм і оздобленням, були подібні до жіночих, заправлялися у вузькі білі або ж пошиті із фарбованих тканин штани. В холод жінки та чоловіки одягали білі, сірі та коричневі свити ("до вусів", "до заборів"), оздоблені вовняним кольоровим шнуром або вишивкою.

Побутували білі та коричневі кожухи вільного крою і підрізані по талії, оздоблені смушком, вишивкою кольоровими вовняними нитками. Підперізувались поліщуки вовняними кольоровими крайками та поясами. Цілорічно ходили в ликових постолах, а також у чорних чоботях та черевиках.

Народне вбрання лівобережного Полісся за кроєм та оздобленням має багато спільного з одягом центральних районів України. В жіночих сорочках - круглий призбираний виріз горловини, виставлявся щедро оздоблений поділ сорочки. Давні чоловічі й жіночі сорочки вишивали біллю. Носили тут картаті плахти, вовняні запаски, різноманітні широкі спідниці, в деяких районах з пришитими нагрудниками. На відміну від правобережного Полісся, свити й кожухи тут мало оздоблювались.

Крім наміток, жінки носили різноманітні очіпки, доморобні та крамні хустки, а чоловіки - смушеві шапки та солом'яні брилі. Взуття було таке ж, як і на правобережному Поліссі.

З такої загальної характеристики одягу великого за територією регіону - Полісся, випливає, що одягаючи мистецький колектив, слід зважати на місцеві особливості. Літник не можна переносити на схід, далі від київського Полісся, так само плахту не слід одягати колективам Житомирщини і далі на захід.

ПОДІЛЛЯ за характером народної культури можна умовно поділити на західне, східне та Подністров'я. Для одягу північних районів властивий чорний колір вишивки та поясний незшитий одяг - горбатка. На південному Подністров'ї - червоний колір вишивки і горбаток - гунь. Для всього Поділля характерна одноколірна та у вузькі кольорові смуги горбатка. На півночі західного Поділля, як і на правобережному Поліссі та Волині, носили літники, запаски. В давніх подільських сорочках, крім рукавів і на грудях, вишивали поздовжніми смугами і спинку сорочки. Найпоширенішою технікою вишивки була тут лічильна гладь, низь, мережка, пізніше - вишивка бісером. У кінці XIX ст. горбатку витіснили спідниці, замість фартуха підв'язувалися хусткою. Жіночі свити рясно призбирувалися біля талії, а гуньки розширювалися донизу. Одяг Поділля в окремих районах мав спільні риси з одягом Буковини, Покуття, Волині.

У КАРПАТАХ та ПРИКАРПАТТІ ледве чи не кожне село має свій одяг. Для ГУЦУЛЬСЬКОГО жіночого одягу характерні довгі сорочки з рясним призбируванням біля горловини, незшиті запаски червоного та інших кольорів. Жіночі кептарі й сардаки подібні до чоловічих. Порівнюючи з поліськими, прикраси гуцулок багатші: дукачі, згарди, шелести, різноманітне намисто, чільця для дівчат. Гуцульська сукняна гуня нагадує плащеподібний одяг княжої доби. Гуцулки на очіпок одягають також перемітку, рантух, хустки. Доповнюють одяг вовняні сумки - тайстри, у чоловіків - шкіряні тобівки.

В одязі БОЙКІВ кольори стриманіші. По всій території поширені вуставкові та безвуставкові- сорочки, які мають розріз горловини збоку на плечі, комір відкладний та стоячий. Давні сорочки вишивали низинним стібом чорного кольору, пізніше почали добавляти червону та синю нитки. В гірських районах вишивали на брижах (зібраних на нитку комірі, чохлах).

Бойкині, подібно до поліщучок, носять рясно призбирані біля пояса білі спідниці. В холод одягають лейбики, курти, бунди. Очіпки оздоблювались по-різному. Вони обов'язково входили у весільний посаг нареченої. Як і гуцули, бойки носили шкіряні постоли.

ЛЕМКИНІ носять короткі сорочки і спідниці (фартухи), поверх них - вишиті запаски. З плечового одягу у лемків є лейбики, камізельки. Жіноча сорочка ЗАКАРПАТТЯ має рукав, унизу призбираний, що розходиться ліхтариком. У багатьох районах до сорочки одягали плат - фартух. Узори вишивали на рукавах, на плечі та зап'ясті. Як і по всій Україні, зимою одягали кожухи й гуні.

Окремого розгляду заслуговує ПІВДЕНЬ України з численним робітничим населенням вихідців з різних областей України та Росії. На півдні свого часу поселилося чимало сербів, греків, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Проте українці все ж переважають, вони ж найбільше й зберегли свій традиційний одяг. Великий вплив на селянський одяг півдня України мав одяг робітників. Разом з тим, в одязі робітників були помітні впливи селянського. Додільна сорочка з домашнього або крамного полотна найчастіше вишивалася червоно-чорними нитками хрестиком. Керсетки, спідниці, хустки виготовлялися з крамної тканини. За кроєм, способом носіння одяг півдня України найближчий до одягу Наддніпрянщини.

Поряд із домотканою матерією, яка переважала в сільському побуті і використовувалась для пошиття одягу, була й так звана крамна, купована матерія фабричного виробництва.

Брешете, дружки-панянки!
В мене сорочка з китайки,
Мене мати виряджала,
Із скрині сорочку давала.

Китайка (шовк) була дорожча від полотна і нерідко становила предмет гордощів сільських парубків і дівчат.

Що на дівочках плаття -
Все клин та китайка,
Все клин та китайка
Да зеленая байка.

Або:

Там дівчинонька хусточки шила,
Та шила хусточки із китаєчки.

З кінця XIX ст. у побуті села з'являється також коленкор (перкаль) - біла бавовняна тканина фабричного виробу. Відбувається процес поступового посилення впливу на село міської культури. З дорогих, переважно заморських тканин з давніх-давен шила одяг козацька старшина.

Оце ж тобі, пане Саво,
Сукні-адамашки,
Що ти нажив, вражий сину,
З козацької ласки.

Отже, маємо чим пишатися і що показати людям. Але постає питання: як зберегти цю багату культурну спадщину, щоб вона не лежала мертвим скарбом у запасниках музеїв? - Це тема окремої розмови, а тут ще раз наголосимо: насамперед про народний автентичний одяг мають постійно дбати аматорські фольклорні ансамблі, які є в кожному районі і культивують народну пісню, танець і звичаї свого краю. Саме тут, на сцені народний одяг виграє всіма барвами, надаючи колективам яскравого святкового вигляду.

І це справа реальна, прикладів є чимало. Адже зрозуміло, що до одягу фабричного, купленого в крамниці, не може виявлятися такої уваги і шанобливого ставлення, як до виготовленого власноручно. Це майже те саме, що порівняти випадкового перехожого з родичем або сусідом. Чи не в цьому криється одна з причин того, що купованим одягом люди особливо не дорожать і часто змінюють його на догоду примхам швидкоплинної моди? Та й справді,- які спогади чи асоціації може викликати стандартизований костюм, виготовлений хтозна-де і хтозна-ким? Якщо ним і дорожить наш молодий сучасник, то хіба лише через емблему модної закордонної фірми. Але вийде костюм із моди, і його викинуть без жалю. Реліквією він не стане.

Останніми роками спостерігається підвищення інтересу широкої громадськості до традиційного народного мистецтва. На ярмарках та виставках народних ремесел в музеях народної архітектури та побуту, на святі "Країна мрій", що на "Співочому полі" Києва, вишиванки користуються підвищеним попитом як серед людей літнього віку, так і серед молоді. В якійсь мірі це має, ми б сказали, демонстративний характер і показує, що українці, навіть в урбанізованому російськомовному оточенні великого міста все ж пам'ятають, хто вони є, і не мають бажання перетворюватися на безлику стандартизовану людську масу.

Лідія ОРЕЛ

етнограф, старший науковий співробітник Національного музею народної архітектури і побуту України, Заслужений працівник культури України